Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

— А навіщо ускладнювати?

Перш ніж я встигаю заперечити, Микита різким рухом викочує мене з-за столу разом із кріслом. Притягує до себе і впирається долонями в спинку по обидва боки від моєї голови.

— Справді. Гаразд, пограли — і вистачить. Час по домівках.

Відштовхую його і встаю. Але Микита відразу обхоплює мене, замикає в обійми.

— Це ти вирішила, що вистачить, — кожне слово віддається в мені гарячими імпульсами. — А ось мені недостатньо!

— Ти що твориш? — намагаюся відпихнути хлопця, а тіло всупереч розуму саме лине до його тіла. — Я ж твоя начальниця!

Замість відповіді, він запускає руки в моє декольте. Його пальці стискають соски — і я видаю стогін поразки.

— Начхати, — шепоче Микита, накриваючи мої губи своїми, — сьогодні начальниця ти, завтра — я. Скажи, що згодна!

— Згодна на що? — стогну йому в рот.

— Бути зі мною.

— Ні.

Його пальці пробираються мені під спідницю. Намацують чутливу точку й починають творити дивовижні речі. Доводять майже до екстазу й відступають. А потім повертаються. Щоб знову і знову продовжувати це катування.

— Так, Діано Георгіївно, — жаркий шепіт зводить із розуму. — Правильна відповідь «так». Повтори.

І я на піку оргазму повторюю, як божевільна: так, так, так…

Я згодна…

А в голові нав’язливо крутиться думка: ми зараз робимо помилку. Відчуваю, що в майбутньому пошкодую про це…

Відмахуюсь від неї: до біса майбутнє! Життя одне.

Потрібно жити тут і зараз.

Ніколи не думала, що все так обернеться. Що якоїсь миті поруч з’явиться хлопець на сім років молодший за мене, і я закохаюся в нього по вуха.

Але наступні два тижні ми ніби божеволіємо. Життя зосереджується на ліжку. Вилазимо з нього, тільки щоб поїсти й на роботу сходити.

Запалу в Микити стільки, що я ледве встигаю за ним. І справа не лише в сексі. Він так стискає й обіймає мене, так цілує моє тіло, що кожного разу я ніби горю. Відповідаю йому тим самим. Не стримую себе. Але часом хочеться просто лежати поруч, обнявшись, і ліниво цілуватися. Не рухатись.

А ще — забути про весь світ.

— Ти дуже вродлива, — шепоче Микита мені на вухо.

Сьогодні субота. Вихідний день. Може, варто сходити кудись? Минулими вихідними йшов дощ, ми два дні провели в ліжку. А сьогодні має бути хороша погода.

Подумати тільки, ми вже два тижні разом. Звісно, ​​на роботі доводиться приховувати. Але іноді Микита приходить до мене під час обіду, і я отримую частину пестощів ще до дому. Так би мовити, задоволення від роботи. Усе ж таки він не живе зі мною. До ранку залишається лише у вихідні.

— Дякую, — відповідаю Микиті, підставляючись під пестощі. — Може, сходимо кудись?

Він відривається від моєї шиї, яку щойно цілував.

— Не вийде, — зітхає.

— Чому?

— Я сьогодні домовився з пацанами посидіти…

Настрій миттю падає. І навіть те, що хлопець починає пестити мої груди, не збуджує.

— Я думала, можемо сходити вдвох у парк чи виставку. Тут картинна галерея відкрилася нещодавно, — пропоную мрійливим тоном. — Привезли Айвазовського.

Микита дивиться на мене красномовним поглядом: мовляв, ще нудніше нічого не могла вигадати?

— Та ну. Яка виставка. Тоді вже краще вдома посидіти. Ти в мене краще за будь-яку картину.

Комплімент здається фальшивим. Я закочую очі.

— Гаразд, як хочеш.

Хлопець цілує мене в губи, але цього разу я не відповідаю.

— Ти чого? — запитує він, відхиляючись.

— Нічого. Хочеш — йди, — знизую плечима, а я сама намагаюся встати з ліжка, але Микита утримує мене за талію.

— Що не так? — дивиться мені у вічі.

— Все так. Іди з друзями.

— Ти образилася, — хмикає він.

— Ні. Іди, якщо домовився.

Ось тільки Микита хитає головою, не зводячи з мене уважного погляду.

— Добре, я з тобою залишусь. Проведемо день у ліжку.

Починаю сердитись. Відпихаю його руки.

— Я не хочу в ліжку!

— А я, коли бачу тебе, тільки й думаю про ліжко, — усміхається Микита, притягуючи мене до себе.

— Все одно треба виходити з дому, — продовжую наполягати на своєму.

Він знову починає цілувати мою шию.

— Все, я вирішив. Нікуди не піду, — обпалює її гарячим шепотом. — Залишуся з тобою.

— Ні, йди з друзями. Я подругам подзвоню, — відповідаю крізь стогін. — Все одно давно не бачились.

— О, а давай тоді подруг твоїх запросимо? — одразу ж пропонує Микита.

— У мене всі подруги мого віку, — пирхаю я. — Є і старші.

— І що?

— А те, що не всім цікаво сидіти з малолітками.

Микита розвертає мене до себе. Напружено ловить мій погляд.

— Тобто я, на твою думку, малолітка? Тобі нудно зі мною?

Дивлюсь у його очі. Відчуваю, що гублюся. Навіщо взагалі почала цю тему? Адже все нормально ж було!

— Не нудно. Просто в мене теж є місця, які я хочу відвідати. Удвох зі своєю парою, — відповідаю з досадою. — Ми ж пара?

— Ну так, — він примружується. Начебто оцінює, пара ми чи ні. — Гаразд, тоді ходімо на виставку.

— Ось тільки не треба робити мені послугу.

— Жодних послуг. Сходжу з тобою, а потім до друзів, — знизує плечима Микита.

Я розумію, що даремно до нього чіпляюсь зараз. Ми надто різні, нехай і зійшлися в одному ліжку. Йому цікаво з однолітками. А мені хочеться бути зі своїм чоловіком, разом проводити час і не лише в ліжку.

Чи я просто ревную його? Боюся набриднути…

З невідбутим чоловіком ми скрізь ходили вдвох, але це не вберегло від зрад. Парки, ресторани, кіно, виставки, спектаклі — він всюди водив мене за руку. А потім виявилося, що не лише мене.

Може, не варто так сильно тиснути на Микиту? Хоче йти до друзів — нехай іде. Я теж знайду чим зайнятися. Зрештою, у мене є подруги.

— Знаєш, — задумливо постукую пальцями по губах, — ти маєш рацію. Сьогодні на виставку ніяк не вийде. Тож краще йди до своїх.