Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– Дуже смішно! 

Навіть спроби образитись в нього якісь дитячі. Та поки що мені б краще зосередитися на підказці. Було б значно легше, якби вони уточнили в якій частині руїн ту штуку шукати, та жартівники ще ті. Мабуть, Айлін власноруч ховала її. Хоча… Ця білоручка навряд чи здатна вийти куди-небудь далі своєї зони комфорту. Для реального життя вона якась занадто лялькова. 

– І де ж я б заховався, якби був таємним посланням? – бубонів собі під носа, оглядаючи щілини та отвори, в яких хоч щось могло вміститись. 

Особливо моторошно було обходити стіну з боку схилу, за яким був пологий виступ ледве не до самого моря, але не сильно палав бажанням проїхатись ним. Втім, навіть досить цікаво було торкатися таких старих каменів, що вкриті не стільки мохом, як часом та історією цивілізацій. Перевів погляд на баклана, який все ще вовтузився біля тієї купки камінчиків. Але я щиро здивувався, коли малюк дістав телефона й почав робити селфі на фоні своєї ділянки. Кому що, а курці просо.

Мотнувши головою, я відійшов на кілька кроків, щоб оглянути з іншого ракурсу. Айлін точно цим би не займалась. Карім? Ну… Він якийсь тендітний для такої роботи й здається таким же білоручкою, як і дівчина. А от пан Озкан цілком згодився б на цю роль. Хм. Навіть так! Наче від дивовижного осяяння, я підійшов до стіни й почав шукати найзручнішу ділянку, де б можна було видертись нагору. Людям з нормальним зростом, як от у пана Озкана та навіть у мене, це зробити не так вже й важко. І по чиємусь підступному задуму, усі “зручності” були з боку схилу в прірву. 

– Дуже дотепно, – знову пробурмотів я й ухопився за перший виступ. Потім за інший, але назад намагався не дивитись. – Я це оцінив…

Опинившись на стіні, я дозволив собі видихнути з полегшенням. А потім ще й з радістю. Неподалік від мене, в невеликій ущелині між камінням та мохом був застромлений футляр ніби від сувою, перев’язаний фіолетовою стрічкою. Трохи далі помітив теліпання ще однієї стрічки, але іншого кольору. Та взяв лише наш й випростався на стіні, озирнувшись до Тіма. Щосили свиснув йому, підійнявши знахідку. Чомусь ніби й приємно, що було кому похвалитися цим. Навіть баклану, бо він теж неабияк зрадів. Принаймні доки біг до мене, як той ротвейлер, який побачив свою ціль. 

– Ти зробив це! – верещав на радощах Тім, мало не стрибаючи.

– Ми зробили, як би дивно це не звучало, – обережно поправив його, опинившись поряд з ним. Протягнув футляр здивованому напарнику. – Типу разом же шукали. Тож ти відкривай.

Тільки б ще він не розплакався від цієї честі. Але поважно дістав аркуш, не проронивши жодної сльози.

– “Несподівана зустріч”, – прочитав він й поглянув на мене.

А сам же подумав, що таки дійсно несподівано наші з ним життя вкотре перетнулись. Хтось жартівник. Діставши свого телефона, тепер вже я зробив спільне селфі зі знахідкою. Навіть не відштовхнув баклана, як не дивно, але й не хотілось. Поки що.