Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 12

Не знаю чому, але після такої бурхливої ​​реакції на моє, мабуть, дурне для нього питання, Чотжар став дивитися на мене дещо інакше.

Поблажливо так. Як на нерозумну, наївну дитину. Дурненьку, але нешкідливу.

І моє обурення його лише повеселило.

Все ще посміюючись, наг розпустив нарешті свої зміїні кільця, і поповз до тієї стінки, де був другий ліфт. Службовий, як я зрозуміла. Озирнувшись на мене, наказово махнув рукою, вимагаючи рухатися за ним.

Довелося йти.

І вже через хвилину мені демонстрували панель, що світилася на стіні. Та спалахнула, як тільки Чотжар приклав долоню до ледь помітного кола, що виділялося лише фактурою. Після цього мені довго, наполегливо і досить терпляче показували, куди й на що тицяти. Щоб викликати його. Замовити їжу. Або просто покликати на допомогу, якщо я правильно зрозуміла промовисті жести змієхвостого.

А потім Чотжар показав мені пальцем, куди відійти, і жестом звелів покрутитись на місці. Коли я здивовано перепитала навіщо, безмовний демонстративно відтягнув свою сорочку. Натякаючи на одяг. Йому ж наказали підібрати для мене щось. А вчорашня туніка зі штанами, скинуті мною за наказом рі-одо, невідомо куди зникли. Мабуть, він сам і прибрав.

Довелося знову підкоритися.

Згоряючи від сорому і незручності, я відступила і під пильним поглядом нага зробила, як він велів. Той замислено підтиснув губи, вдоволено цокнув і помахом руки відпустив мене. І поки я з полегшенням шукала в спальні, у що закутатись, щоб не ходити далі голою, прибрав зі столу і поповз кудись. На невизначений час.

І я залишилася одна. Накинувши на плечі вчорашню ковдру, пішла оглядатись у решті кімнат. Адже мені цього не забороняли.

Ті дві кімнати, які я відвідала насамперед, нічим мене не вразили. Можливо тому, що я просто не зрозуміла, в чому їхнє призначення. Хіба мало що можна робити в напівпорожніх приміщеннях, в яких навіть ніякої подоби меблів не спостерігається, а підлога дивно пружинить.

Проте потім я виявила щось дуже схоже на тренувальний зал. І надовго зависла, захоплено розглядаючи справжнісінькі клинки, розвішані на стендах. та іншу зброю. В основному холодну. І зовсім не схожу на декоративну.

Це що ж виходить, рі-одо з усім цим вміє вправлятися?

Варто уявити його в бою, і в мене навіть подих перехоплює. Від страху, так. Але не тільки. Адже хижу грацію рухів свого господаря я одразу ж помітила та оцінила. Напевно, він смертоносно прекрасний з усім цим у бою.

І треба ж такому статися, що саме біля стенда зі зброєю мене і застає Чотжар, коли повертається.

Просто раптово виникає поруч, налякавши мало не до писку. І не тільки своєю різкою появою, а й виразом обличчя, сповненим отруйної підозрілості. Злим та якимось розчарованим.

Я навіть не відразу розумію, чого це він знову зжерти мене готовий.

Невже вирішив, що я збираюся скористатися чимось з цього арсеналу? Вирішив, що я вибираю собі зброю? Для чого?

Вискалившись і пробуючи повітря своїм зміїним язиком, наг обводить мене з голови до ніг презирливим поглядом. Фиркає зневажливо. Потім показує очима на стенд. І тягне руку до одного з мечів.

Щось спалахує з моторошним шипінням. По повітрю йдуть брижі, схожі на стільники, що світяться синім. Виявляється, всі стенди накриті якимось захисним полем. А шкіра Чотжара в місці зіткнення з цими брижами раптово починає чорніти, обвуглюючись буквально на очах.

Мій розум ціпеніє від жаху, що виплескується в переляканий крик. А тіло вже діє саме собою. І я щосили налітаю на нага, намагаючись його відштовхнути.

− Ти що робиш?! Ти навіщо? − кричу, штовхаючи його і смикаючи за руку. Та куди там? Цей гад хвостатий немов зі сталі відлитий.

І руку він забирає сам. Нарочито повільно. Ще й грає обпаленими пальцями. Мовляв, бачила, що буде, якщо полізеш?

− Ти псих ненормальний! − схлипую, лупонувши його зі всієї злості по плечу. – Я ж лише дивилася. Я ж не збиралася чіпати.

А він раптом схиляється до мене. Наблизивши обличчя майже впритул. Дивлячись мені в душу своїми зміїними очима. І я тільки тепер розумію, що сама до нього торкнулася. Сама порушила наказ рі-одо.

Усвідомлення, разом із переляком, пережитим через цього підлого гада, накриває мене такою гіркотою, що губи починають тремтіти самі по собі. Відсахнувшись від нага, я квапливо відходжу ще на кілька кроків. Кутаюся безпорадно у свою ковдру, яка дивом не злетіла в нападі дурної самовідданості. Нікому не потрібної. І небезпечної для мене.

− Рі-одо мене покарає? – питаю тихо, ледве стримуючи сльози.

Я так довго трималася. Заради Соні, заради життя, заради порятунку. А тепер сил триматися далі просто не залишилось. Чомусь саме цей вчинок чужого і навіть неприємного мені змієхвостого слуги, його обпалена рука і незаслужена агресія до мене, стали останньою краплею.

Дивитись на нага не хочеться. Але доводиться. Інакше як я зрозумію його відповідь?

На обличчі безмовного відбивається подив. Він примружується з нерозумінням, уважно дивлячись на мене у відповідь.

– За те, що я торкнулася тебе… Він покарає мене? – голос уже сипить. І я відчуваю, як по щоці повзе перша сльоза. А за нею друга. − Ти мене навмисне спровокував, так? Тобі ж не сподобалося, що господар купив мене. Я не сподобалася. Але… Що я тобі зробила? Я лише… я всього лиш хочу жити. І всього лиш… шукала у нього захисту.

Чотжар здивовано сіпається. На якусь мить у його холодних зміїних очах спалахує зле роздратування. Змінюється здивуванням і чимось ще… незрозумілим… нечитаним…

Але я вже не намагаюся читати. Стиснувши краї ковдри до побілілих кісточок, опускаю голову і йду. Тікаю, прагнучи сховатися. І мені начхати, що це виглядає боягузтвом. Мені потрібен якийсь прихисток. Хоча б ілюзорний. Хоча б ненадовго. Щоб побути на самоті й прийти до тями. І ноги самі собою приносять мене в спальню.

Озирнувшись, я так і не визначаюся в який з холодних кутів забитися. Тому просто лягаю на ліжко. На самий його краєчок, згортаючись у клубочок. І, уткнувшись обличчям у подушку, просто тихо плачу, відпускаючи нервову напругу. І намагаюся не уявляти, що зі мною зробить рі-одо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍