Читати книгу - "Максимальне потрапляння, Ганна Калина"

Розділ 23

— Тобто два спалахи за хвилину? Ви впевнені? — третій праворуч спохмурнів і схвильовано глянув на колег.
Коли мене перестали розпитувати про те, чи я добровільно пішла на відволікання уваги Євпатія, чи усвідомлювала я ризики і чи розуміла весь ступінь небезпеки, почали розпитувати далі про все, що трапилося, коли мене виштовхнули в міжсвіття. Я коротко розповіла про нашу бесіду з Євпатюшкою і про те, як мене почало мотати зі світу у світ. Але найціннішим виявилося те, що я розповідала про події в інших світах. І чим більше я розповідала, тим сильніше хвилювалися верховні та турбувалися мої колеги. Я відчувала себе тим самим гінцем, який, сам того не знаючи, приніс погані новини.
- Точно не засікала, але схоже на те, - знизала я плечима, - десь за хвилин двадцять після мого переміщення стався розрив. Я змогла його майже повністю затягнути. І майже відразу після цього сталося два спалахи. Один й викинув мене у пустелю. Це дуже погано?
Запитання я поставила відразу всім, але повернулася до Лужанського.
— Незвичайно, — стримано промовив Данило, — спалахи рідкісне явище. Два рази це взагалі нонсенс.
У залі повисла гнітюча тиша, тільки тріщали смолоскипи на стінах. Незатишно було в цьому величезному приміщенні, де навіть тихий шепіт здавався гуркотом грому.
— Зараз це вже не така й рідкість, — заговорив один із найвищих.
Цей чоловік у розмові здався мені найприємнішим. Не намагався підловити на брехні, не тиснув авторитетом.
— Близько сорока випадків у різних світах за добу, — сказав Лужанський, — боюсь, це частішає.
Судячи зі скорботних виразів обличч усіх присутніх, це була дуже паршива інформація. В тиші ненав’язливо відкашлявся пан Лужанський.
— Так, Данило,— розлютився старійшина,— ми не прийняли всерйоз ваші підозри. Не зреагували! Може, ви знаєте причину таких катаклізмів?
— Ми всі їх знаємо, — спокійно знизав плечима Данило.
Це я навіть знала. Ну, тобто знала, що це справа рук тих, хто спить і бачить, як межі світів впадуть.
— А як це можуть робити? — вирішила я вгамувати свою цікавість.
Лужанський тільки розвів руками, демонструючи свою необізнаність у такій животрепетній справі.
— Думаю, потрібних технологій їм вистачить, — вирішив внести ясність Радунський, — можна подумати, це перший кінець світу за нашого віку! Рано ще панікувати.
Оптиміст недобитий. На нього глянули з таким виглядом, що навіть мені, прихильниці дурних жартів, захотілося забитися під килим. Радунський тільки головою похитав і засунув руки в кишені штанів.
— Головне, цього разу встигнути до того, як новий світ стане згарищем,— зітхнув старійшина.
— У мене є стійка впевненість, що ті монети, знайдені нами, і зміни в Гранях пов’язані, — похмуро підсумував Данило.
- Це нічим не доведено! - Третій праворуч.
— Але й не спростовано, — парирував рудий.
— Ви підозрюєте, що роботу камертонів порушили навмисне? — той із старійшин, хто не намагався домінувати.
— Цілком можливо, — сказав Лужанський, — і рано чи пізно ми знайдемо зв’язок.
— Камертони теж ніколи раніше так дивно не поводилися, — вже без сміху сказав Радунський, — прилади задіюють енергоресурс зберігача. І це дивно.
— Це жахливо,— сказав старійшина,— але поки що ніхто більше не заявляв про такі негаразди. Сподіватимемося, що це була випадковість.
— Випадковосей не буває, — зітхнув Данило. — Випадковості — це ще не доведені закономірності.
Йому не відповіли. Промовчали. Мовчки відпустили нас у своїх справах, надавши можливість вийти із зали Ради через міжсвітовий портал. Коли ми вийшли в сліпучо-білий коридор Ліги, Лужанський обережно впіймав мене за руку, зупиняючи. Професор ніяк не відреагував на те, що ми відстали, і попрямував уперед, насвистуючи бадьору мелодію.
 — Я маю перед вами вибачитися, — зовсім чужим голосом промовив Данило.
 — Не повинен, — знизала я плечима, — послухай, завжди буде ризик, що мені відірвуть голову. Це витрати професії.
Данило трохи підняв брову, і треба помітити, що, при всьому збентеженні, що читалося в його очах, руку він мою не відпустив. Що ж він так реагує, ніби це він мене в міжсвіття скинув?
— Я повинен був передбачити, — рішуче заявив Лужанський, — я підвів вас.
— Слухай, оракуле, — зітхнула я і обережно взяла Данила під руку. — Підвела мене чуйка, коли я за Радунським із вагона вискочила. Генетика підвела, що я стражниця виявилася. Даню, не бери на себе відповідальності більше, ніж належить. А?
Він спостерігав за моїми маневрами трохи насторожено. Навіть розгублено. А я сама не знаючи чому повисла на Лужанському, ніби він для мене був найріднішим і найулюбленішим плюшевим ведмедиком.
— Мені лікарняний належить? — з надією глянула я на рудого колегу.
 Лужанський смикнув куточком губ, трохи викривляючи їх у посмішці. Ну як людина з такими яскравими ластовинням може бути настільки похмурою?
— Він уже був, — зітхнув Данило.
Я теж скисла, ставши з Лужанським майже дзеркальним відображенням.
- Ясно. То завтра знову в бій?
- Як пощастить, - сказав сумний очкарик. — Можливо, світ вирішить не гинути саме завтра.
— Не з моїм щастям, — трохи манірно зітхнула я.
— Я куплю вам шоколадку, — хитро заявив Лужанський і…
Обійнявши мене за плечі, Данило обережно потягнув за собою, відводячи в черговий міжсвітовий перехід, який уже відкрив Радунський. Додому я повернулася пізно. У порожній темній квартирі на мене чекав не менш порожній холодильник і розпечений до червоного телефону. Автовідповідач маминим голосом висловив припущення, що я жахлива донька, що робота у мене просто кошмарна. А далі за списком: у мами хворе серце, час минає, онуків так само немає і, поки інші сусідки вже весело скачуть у класики з онуками, вона продовжує няньчити мене.
Я усі претензії вислухала стійко. Послала мамі гіф-листівку з привабливим плюшевим ведмедиком. Розумію, що мамі миліше було б побачити запрошення на весілля… мою. Але поки нареченого так само не можна легко скачати з інтернету, будуть плюшеві ведмедики і заїжджені фрази на листівках. З чистою совістю я завалилася спати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍