Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

12

Треба ж було таке зморозити! Після пережитого стресу я погано контролюю слова та емоції, тому зовсім недоречно згадую подію, через яку мені досі сняться кошмари.

Заплющую очі і притуляюся лобом до холодного скла. Не знаю, чи наважуся розповісти потворну правду про зведеного брата і про те, чому я кілька місяців не відвідую родичів. Боюся доторкнутися до засохлої рани, випадково розколупати її — тоді вона знову кровоточитиме і хворітиме. Чи не надто багато переживань для одного вечора?

Ловлю на собі тривожний погляд Романа і мимоволі їжуся: не хочу віддалятись від нього, але й боюся підпустити ближче. Хоча навіщо себе накручувати? Приїдемо до нього додому, вип'ємо міцну каву — а там буде видно. Я часто керуюся емоціями, чи треба включати розум у цей божевільний день?

Опинившись у квартирі Романа, я насамперед біжу у ванну, щоб вмитися і провести гребінцем по нещадно сплутаному волоссю. Виглядаю, звичайно, кошмарно: очі почервонілі й якісь злякані, обличчя бліде, трохи змарніле, світлі пасма висять рідкими пасмами. Напевно, правильніше було б лягти в ліжко, але спати зовсім не хочеться — і страшно від одного усвідомлення, що мене чекає самотня постіль, в якій я буду нудитись і тупо дивитися в стелю, доки не настане світанок.

Виходжу з ванної, вдихаю аромат свіжозвареної кави і мимоволі посміхаюсь. На кухні Романа немає, певне, пішов переодягтися. Уява малює непристойну картину: напівголий, він вибирає футболку в глибинах шафи. Напевно, Роман дуже гарний без звичної сорочки.

Усміхаюся своїм думкам, з ногами сідаю на стілець і беру в руки гарячу чашку. Від неї пахне не лише кавою.

— А що ти приготував? — голосно запитую. Може, він почує мене з сусідньої кімнати.

— Це ірландська кава, — Роман з'являється у дверях, одягнений у темно-синю звичайну футболку. — Просто додав віскі, тобі не завадить.

Я пробую каву. У голову тут же вдаряє алкоголь, по тілу проноситься гаряча хвиля, а на губах застигає приємна солодкість. Роблю ще кілька ковтків. На мене навалюється блаженний спокій.

— Дякую, дуже смачно та алкогольно, — усміхаюсь я.

А потім захисний шар руйнується, наче картковий будиночок: один необережний рух — і все лушпиння падає на підлогу, оголюючи нутрощі і розсекречуючи душу. З моїх очей бризкають сльози, гучні схлипи вириваються на волю, а тіло трясеться. Роман обережно звільняє чашку з моїх рук, ставить стілець ближче і обіймає мене так міцно і ніжно, що я на мить перестаю дихати. 

Уткнувшись у його груди, я плутано бурмочу:

— А якби ми пройшли повз того чоловіка? Він лежав там довго, дружина говорила, що він затримувався. Невже ніхто не помітив, що людині погано? Усі думали, що він алкоголік? А хіба є люди, яких можна рятувати і люди, на яких варто забити? Я не розумію: навіть швидку не хотіли відправляти, доки не повірили, що у чоловіка інсульт, а не алкогольне отруєння, наприклад. А якби ми теж пройшли повз нього? Це так страшно. Я жодного разу не робила штучного дихання і ніколи не була всередині машини швидкої допомоги. Розумію, що байдужість керує світом, але сама так не можу. Цей чоловік, Олег, він живий завдяки нам.

— Він живий завдяки тобі, — спокійно заявляє Роман. — Я пройшов би повз нього, навіть не подивившись у той бік. Вирішив би, що черговий алкаш перебрав з горілкою чи бомж влаштував собі ночівлю під лавочкою. Ти прекрасна дівчина, Асю, ти тонко відчуваєш цей світ, ти щира і безстрашна. Я не зустрічав таких, як ти.

Він обхоплює моє обличчя руками, великими пальцями стирає сльози, а я тільки й можу, що дивитися в його глибокі очі і безглуздо шморгати носом. Істерика закінчилася, і мені навіть шкода, що сліз більше немає — так і відчувала б тепло його долонь на своїх щоках. Але Роман прибирає руки, схиляє голову і притискається своїм чолом до мого. Така інтимна, до болю ніжна дія відгукується в мені вибуховою хвилею, що зачіпає все тіло, від кінчиків пальців до обличчя. У грудях пече, пузириться і закипає досі незвідане почуття. Усього здається дуже багато і водночас дуже мало.

Захлинаюся гострими емоціями і першою вислизаю: тягнуся за чашкою кави, що охолола, залпом допиваю гірко-солодку рідину. Потрібно б сховатися в спальні та спробувати заснути, але я не в змозі піти. Все моє єство волає: Романе, давай посидимо ще пару хвилин, півгодини, годину — не важливо, просто разом, поруч, очі в очі, рука в руці, один подих на двох і порожнеча за вікном, яка більше не жахає, тому що поруч є ти.

Я чекаю із завмиранням серця, коли він піде. Але сама не можу відмовитися від нашої болісної близькості: чую його подих поруч, бачу його руку, що стискає пляшку з водою, і вкотре не стримуюсь: торкаюся його зап'ястя, веду подушечками пальців вниз, до кісточок, і назад — до круглої родимки на тому місці, де можна легко натиснути та відчути биття пульсу. Але цього я, звичайно, не роблю: і так знаю, що він схвильований не менше за мене.

— Тобі треба відпочити, — хрипко видихає Роман. — Уже пізно.

— Не хочу залишатись одна, — вириваються відчайдушні слова з моїх пересохлих губ.

Роман усміхається, але очі його серйозні:

— Іди. Я скоро буду.

Він ховається у ванній, а я, не до кінця усвідомлюючи сенс його слів, мчу в спальню і падаю на ліжко. Врубаю настінний світильник, щоб не збожеволіти у повній темряві. Ми ночуватимемо в одній кімнаті? Я правильно зрозуміла? Сподіваюсь, мені це не здалося.
 
Через кілька хвилин у кімнату входить Роман: він роздивляється мене, а потім лягає поруч, на відстані витягнутої руки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍