Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

- 14 -

Приємний дотик сонячного світла, ледве відчутний подих вітру, котрий розносить на своїх крилах п'янкий запах червоних квітів – мак. Ці квіти, уособлювали пристрасне кохання і водночас смерть.

Яна зробила декілька глибоких вдихів-видихів, легені наповнились свіжим, прохолодним повітрям. Незрозуміле тепло розлилось всередині, мов вогник, котрий довгий час спав, а тепер прокинувся і розгорівся з новою силою. Розплющивши очі, дівчина помітила, що її оточує безкрайнє поле, а над головою чистий небосхил.

— Сон? — вирвалось в Яни, коли вона пішла вздовж поля, так і не побачивши йому кінця.

Долоні лоскотав дотик квітів, в котрих осипались пелюстки, залишаючи голі макові голівки. Левіна не знала скільки часу йшла і чи зрушилась вона з місця, адже безкрайність продовжувала не змінюватись. В якийсь момент, дівчина відчула липкість на долонях, коли вона поглянула на них, то виявила на руках кров. Різкий вдих і п'янкий запах квітів змінився на сморід мертвого, від якого паморочилась голова, руки дівчини пекли, нещадним болем, немов вона їх приклала до розпаленої жарини.

— Вітаю дитя моє, — голос лунав з відсіля і водночас нізвідки.

— Ну чому в таких хороших снах, завжди повинно щось трапитись погане, — кров зникла з рук так, як і макове поле та біль, Яна знову стояла біля входу в печеру, яка нагадувала ту, котра їй снилась на передодні двадцятип’ятиріччя.

— Ходи-но до мене, дитя моє.

— Минулого разу, ти зжерти мене хотів! Чорта з два! — викрикнула дівчина, сердито опустившись на купу кісток, що встеляли в хід в печеру. — Тобі потрібно ти і йди до мене!

Як і минуло разу за спиною був страшний темній ліс без єдиної доріжки, світлячки купчилися тепер не над печерою, а плавно літали кругом ясена, в котрого не видно було коріння та де закінчується його гілля, що розкинулось  над входом, звідки тепер доносився голос хлопця.

— Ти відважна, — з печери виглянув юнак з неймовірно блискучими зеленими очима, мов окремі два спалахи чарівного вогню.

Лиш декілька разів кліпнувши, Яна помітила зовнішній вигляд незнайомця: скуйовдане золотисте волосся, худорлявий настільки, що без вагань можна було порахувати кількість його ребер, обвітрені губи, з одягу – незрозуміла шкіра якогось звіра обтягнута кругом його талії, здавалось вона  трималась злиш на одних його тазових кістках. Він йшов босоніж, але шкіра ніг не була пошкоджена, не говорячи про руки, на яких виднілись маленькі подряпини та синці, мов після боротьби.

— Це не дуже схоже на мої еротичні фантазії.

— В мене мало часу, — надто серйозно промовив юнак. — І в тебе мало часу.

— Що цього разу? — інстинктивно запитала Левіна, не піднімаючись з груди кісток.

Їй настільки осточортіло постійно перебувати в стресовому стані за останні сорок вісім годин, де з кожною новою годиною ставались дедалі гірші обставини і її життю загрожувала нова небезпека. Вона стомилась, якщо очі її справді не обманювали, не малювали ілюзії, то навколо творилось щось незрозуміле, де в головних героях були справжні монстри, про які розповідають в казках та міських легендах. Прийняти реальність Яні було складно, але збігом обставин останні події в її житті, язик не повернеться сказати.

Левіна не відводила погляду від незнайомця, уві сні, зазвичай не відчувають болю чи будь-яких інших тілесних пошкоджень, але вона відчувала. Чітко відчувала все. Яна перевела погляд на долоні, вона відчувала пекучий біль, приємних запах маків, потім шалений сморід, а зараз шалений голод.

— Я – це внутрішня магія, накопичена всіма, хто володів підвіскою до тебе. Магічний резерв, котрий поповнювався з кожним новим хазяїном.

— Дивно, що накопичена пращурами магія має такий кволий вигляд, — Яна поглянула уважно на юнака ще раз, підпираючи підборіддя рукою, і розглядаючи його з ще більшою прискіпливістю. Щось в незнайомцю було схоже, і водночас незнайоме. — Добре, удамо, що я повірила. Якого дідька минулого разу ти зжерти мене хотів?

— Страх – ключ до пробудження. Всі твої предки проходили через це в своє двадцятип’ятиріччя.

— Про яку ти магію говориш?

— Ти повинна була помітити зміни навколо. Почвари, котрі ти бачиш – реальність. Це рештки від цілих міжвидових магічних рас, котрі в страху, почали ховатися, переймаючи подобу людську. Все що лишилось від них – це нікчемні байки, записані в загублених книгах. Віра котра підживлювала їх, зникла, на зміну прийшов людський прогрес де більше немає місяця у віру лісового духа, котрий оберігає ліс і показує дорогу заблукалим. Люди більше не лишають молока в кутку дома для Сахліс агленозі*, щоб той оберігав їхню сім’ю. Рівновага порушена. Тепер смертна здатна бачити приховані сутності почвар.

— Що з того, що я їх бачу?

— Перший твій пращур порушив людські правила і прийняв проклятий дарунок троля. Його не можна забрати чи повернути назад, якщо троль сам того не забажає, укладену угоду кров’ю неможливо розірвати. Через цю причину ти остання у своєму роді, хто залишився в живих.

— Де у твоїй розповіді логічне завершення?! Я маю проклятий дарунок, так, як мій пращур спокусився і порушив правила. Що з того? Ну бачитиму я цих почвар, обійду спокійно стороною і…

— Ти притягуєш до себе магічних створінь, як магніт. Ти для них яскраве світло в нічній пітьмі. Ласий шматок магічного резерву.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍