Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Хлопчик переконує себе, що в цій нелюбові немає нічого особистого, що її причина полягає тільки в тому, що він, син молодшого брата Сона, старший за Сонового сина, що й досі немовля. Але боїться, що це почуття глибше, боїться, що Сон не схвалює його, бо він зберігає вірність матері — зайді в родині, — а не батькові. А ще й тому, що він невідвертий, нечесний, неправдивий.

Якби хлопчик міг вибирати собі батька між Соном і рідним батьком, він обрав би Сона, навіть якби це означало, що він стане непоправним африканером і буде змушений прожити роки в чистилищі школи-інтернату, де викладають мовою африкаанс і де живуть там усі фермерські діти, перше ніж їм дозволять повернутися на ферму.

Можливо, оце й становить глибоку причину, чому Сон не любить його: він відчуває неясну вимогу, яку ставить перед ним ця дивна дитина, й відкидає її, мов чоловік, що струшує з себе дитину, яка вчепилася в нього.

Хлопчик усякчас спостерігає Сона й захоплюється вмінням, з яким той робить геть усе: і лікує хвору тварину, і лагодить вітрову помпу. Надто він зачарований його знанням овець. Глянувши на вівцю, Сон може сказати не тільки її вік та походження, не тільки те, яку вовну вона дасть, а й те, який смак матиме кожна частина її тіла. Він може вибрати вівцю для забиття залежно від того, чи йому потрібні добрі ребра для смаження, а чи добрі стегна для запікання.

Хлопчик і сам любить м’ясо. Він нетерпляче чекає, коли дзенькне дзвіночок опівдні й почнеться ситий обід, про який оголошує той дзенькіт: страви зі смаженої картоплі, жовтий рис із родзинками, батат із карамельним соусом, гарбуз із коричневим цукром і м’якими квадратиками хліба, солодко-кислі боби, буряковий салат, а в центрі, пишаючись, великий таріль із бараниною, политою зверху соусом. Проте, побачивши, як Рос забиває овець, він уже не любить мати справу з сирим м’ясом. У Вустері він воліє вже не ходити до крамниці різника. Йому огидна звичайна невимушеність, з якою різник кидає шматок м’яса на прилавок, розрізає його, загортає в бурий папір і пише зверху ціну. Чуючи, як скреготливо вищить стрічкова пилка, розрізаючи кістку, він хоче заткнути собі вуха. Він може спокійно дивитися на печінку, про чию функцію в тілі має вкрай туманне уявлення, але відвертає очі від серць, виставлених у вітринах, а надто від таць із тельбухами. Навіть на фермі він відмовляється їсти тельбухи, хоча їх вважають за великий делікатес.

Хлопчик не розуміє, чому вівці миряться зі своєю долею, чому ніколи не повстають, а смиренно йдуть на смерть. Якщо антилопа знає, що на землі немає нічого гіршого, як потрапити в руки людині, й намагається втекти до останнього подиху, чому вівці такі дурні? Зрештою, вони тварини, їм властиві гострі чуття тварин: чому вони не чують останнього мекання жертви за клунею, не чують запаху крові, не сприймають цих засторог?

Інколи, опинившись серед овець, — коли їх приганяють, щоб скупати в дезинфекційному розчині, збивають докупи, і тварини вже не можуть утекти, — хлопчик хоче застерегти їх, шепнути їм, що чекає на них попереду. Але помічає в їхніх жовтих очах тінь, яка змушує його замовкнути: резиґнацію, знання не тільки про те, що трапляється з вівцями від рук Роса за клунею, а й про долю, яка спіткає їх наприкінці довгого, з ненастанним відчуттям спраги шляху до Кейптауна на ваговозі. Вівці знають це все аж до найменших подробиць, але однаково коряться. Вони визначили ціну й готові платити її — ціну перебування на землі, ціну бути живим.

12

У Вустері завжди дме вітер, пронизливий і холодний узимку, гарячий і сухий улітку. Досить годину побути надворі — і тоненький червоний пісок є вже у волоссі, у вухах і на язиці.

Хлопчик здоровий, сповнений життя та енергії, але здається, ніби він завжди застуджений. Уранці він прокидається із закладеним горлом, червоними очима, нестримно чхає, температура його тіла скаче то вниз, то вгору. Мати тильним боком долоні мацає йому чоло.

— Я захворів, — хрипить він матері.

— Тоді ти, безперечно, повинен лишатись у ліжку, — зітхає вона.

Є тільки одна важка мить, яку треба пережити, мить, коли батько запитує: «Де Джон?», а мати відповідає: «Він захворів», і батько форкає й каже: «Знову прикидається». Протягом цього часу хлопчик лежить якомога тихіше, аж поки піде батько й піде брат, а він зможе нарешті почати день читання.

Читає він дуже швидко і з повною зосередженістю. Коли він хворіє, матері доводиться ходити до бібліотеки двічі на тиждень, щоб брати йому книжки: дві на свою картку і дві на його. Сам хлопчик уникає ходити до бібліотеки: адже, коли він принесе здавати книжки, бібліотекар неодмінно щось запитає.

Хлопчик знає: якщо хоче бути видатною людиною, він повинен читати серйозні книжки. Він повинен бути таким, як Авраам Лінкольн або Джеймс Ватт, учитися при свічці, тоді як решта спить, учити самотужки латину, давньогрецьку й астрономію. Він не зрікся ідеї стати видатною людиною й пообіцяв собі, що невдовзі почне читати серйозні книжки, а тим часом прагне читати лише оповідання й романи.

Він прочитав усі загадкові оповідання Еніда Блайтона, всі оповідання Гарді Бойса, всі оповідання Біглса. Та найбільше йому подобаються оповідки про французький Іноземний легіон П. К. Рена.

— Хто найвидатніший письменник у світі? — запитує він батька.

— Шекспір, — відказує батько.

— А чому не П. К. Рен? — запитує син. Батько не читав цього письменника і, незважаючи на своє солдатське минуле, здається, й не має такого бажання. — П. К. Рен написав сорок шість книжок. А скільки книжок написав Шекспір? — кидає виклик син і починає перелічувати назви.

— Ет! — роздратовано каже батько, мовляв, відчепися від мене, але не має відповіді.

Якщо батько любить Шекспіра, тоді Шекспір, напевне, поганий письменник, вирішує син. І все-таки починає читати Шекспіра, видання з уже пожовклими сторінками і пошарпаними краями, яке батько успадкував і яке, можливо, коштує багато грошей, бо ж давнє, і намагається з’ясувати, чому люди кажуть, що Шекспір видатний. Він читає «Тита Андроніка» через римську назву, потім «Коріолана», проминаючи довгі монологи, так само як пропускав описи природи у бібліотечних книжках.

Крім Шекспіра, батько має ще вірші Вордсворта й Кітса. У матері є вірші Руперта Брука. Ці поетичні збірки стоять на почесному місці на камінній полиці у вітальні разом із Шекспіром, «Легендою про Сан-Мікеле» у шкіряному футлярі й книжкою А. Кроніна про одного лікаря. Хлопчик двічі намагається читати