Читати книгу - "Коханці юстиції"

Це слово, тогїегпіїе, він уперше почув якийсь рік тому в Парижі: поет Бодлер неодноразово вжив його у своїй промові про загальні тенденції новітньої цивілізації. Насправді великий поет змальовував її як особливий різновид крайнього занепаду (décadence) й солодкавого виродження (déchéance). Проте його критика нових часів була такою приголомшливою, а бомбастика переконливою, що Маріо Понґрац, як зрештою й переважна більшість слухачів тієї промови, назавжди піддався її чарам. «Як же нам пощастило, — з вдячністю й захопленням нотував Маріо Понґрац у своєму щоденнику кінця п’ятдесятих, — як же нам пощастило прийти на світ і жити в час відмирання забобонів та упереджень усіх попередніх епох! Та всі ті нескінченно довгі тисячоліття дотеперішнього людського визрівання були насправді прологом, передісторією щойно розпочатої modernité!»

Його стосунки з Марією були модерними й дещо викличними. Вона відповідала такою ж розкутістю — й це також було модерно. На п’ятий день знайомства він перебрався мешкати до її комірчини в густо порослому диким виноградом готельному дворику.

Ні, звичайно, цілковито не зважати на оточення, тим більше таке провінційне, вони не могли. Так, доводилося десь і в чомусь поступатися — ну хоч би з огляду на умовності цивільного права. Про жоден посаг не йшлося — який там посаг у бідної сироти! Все Маріїне майно містилось у допотопній скрині, разів у півтора меншій за ту, з якою досі подорожував

її наречений. Маріо Понґраца дуже зворушувало, що кохана зберігала там серед іншого милого мотлоху з десяток різної подоби ляльок, якими бавилась у дитинстві.

Шлюб вони взяли в найближчій Святомихайлівській церкві у впливового греко-католицького пароха отця Йвана Левицького. Він багато кашляв і не доспівував жодного стиха через перестуджений голос. Свідками на шлюбі стало подружжя власників «Оази» — богемський переселенець та його дружина-полька, благі підстаркуваті й від того дещо підсліпуваті люди з окремими прогресивними поглядами. Весілля за взаємною згодою не гуляли, хоч Маріо й оплатив святкову вечерю на чотирьох у тій самій харчівні.

Так панна Марія з Вітраків утратила незалежність, делеґувавши її відтепер законному чоловікові, новому опікунові й заступникові.

Їхнє родинне життя розпочалось у вересні, а вже в листопаді, лічені тижні перед Різдвом, коли з гір зненацька завіяло снігами, вони переїхали до нового помешкання на другому поверсі (тоді його вважали першим) так само новісінького чиншового будинку єврея Функенштайна в самому центрі, поруч із Ринком. Торговельні справи Маріо Понґраца йшли дедалі краще і подекуди навіть так добре, що він уже дозволяв собі не тільки просторе житло з фантастичними кахляними печами Олекси Бахмінського, а й окрему контору за іншою адресою. Він, окрім того, посмів увільнити молоду пані Понґрацову від тепер уже не відповідної становищу цілодобової готельної праці. Саме в ті дні він почав називати її Вефою. Іноді Ефою. Проте найчастіше Марією.

Згідно з деякими альтернативними джерелами йдеться при цьому вже про 1858-й чи навіть 59 рік, а не про 56-й.

3

Гаразд — модерність. Але, спитаєте ви, якщо Маріо Понґрац був аж таким переконаним її адептом, то чим пояснити оту Коломию? Невже такий амбітний вольовий молодик не знайшов би собі становища в котрійсь із тодішніх метрополій? Бізнесова вправність, блискуча ерудиція, вільне володіння сімома мовами та приємна зовнішність і відповідні їй манери — невже цього виявилося б замало для кар’єрно-майнового сходження десь у Відні, Трієсті, Празі, Львові чи бодай Кракові? Невже повітовий (та хай навіть окружний) центр із населенням, що не сягало й двадцяти тисяч мешканців, з дев’ятьма (всього лиш) готелями, двадцятьма фіакрами, одним (!) фотографом та одним (!) фриз’єром міг і справді здаватися полем діяльності, адекватним для втілення великих проектів тогїегпііе?

Виявляється, так.

Річ у тім, що Маріо Понґрац передчував. Він ясно і впевнено передчував, як у найближчі роки та десятиліття сюди увірветься щось набагато більше. Наприклад, залізниця, що її вже починали тягти зі Львова до Черновіц. А нафтові копальні у Слободі-Рунґурській та Печеніжині? Нафта недвозначно обіцяла шалений поступ, стрімке збагачення і геометричну прогресію в народонаселенні.

Це може здаватися дивним, але Маріо Понґрац уже в 60-ті передчував те, про що місцевий оглядач звітуватиме далекого поки що 1890 року на шпальтах популярного варшавського тижневика: «Коломия — світ цивілізований, а можливо, що й занадто. Немов у якомусь левантійському порту, чуєш навколо найрізноманітніші мови, оригінальні й непольські; неслов’янські лиця оточують тебе зусібіч; у рестораціях, цукернях виловлюєш вухом акценти англійської — а business! business! — лунає на кожному кроці; так, це безперечно він керує людськими діями й панує, мов Бог і Хазяїн».

Колоніальні товари, з якими пов’язав життя Маріо Понґрац, робилися дедалі моднішими. Систематичний попит на кардамон, амбру, паприку і папаю ставав ознакою нової міської свідомості глобалізованого світу. З 1866 року Маріо Понґрац, головно завдяки залізниці, налагодив їхнє безперебійне постачання й назавжди заткнув за пояс кількох несміливих конкурентів. Уся Коломия з округою чудово затямила, що саме його каєнський перець володіє найтоншим ароматом, індійський сезам дає найчистішу олію, а цейлонський жовто-гарячий чай викликає нечувану і ні з чим не порівнювану розумову ефективність. Саме до Понґраца зверталися ледь не всі пошанівку варті домогосподині, кухарі й кухарки цілої округи по цитрину, гранат, шафран, какао, цикорій і каву.

Але що там Коломия з округою, коли навіть у Черновіц і Тернополі його продажі неухильно йшли догори!

1867 року він подвоїв кількість крамниць, відкривши ще одну — на дещо віддаленому від центру Маріягільфі. 1870-го він ще раз їх подвоїв, а 1872-го потроїв. Десь приблизно відтоді їх почали називати то цинамоновими, то абсентовими.

Одну з них він відкрив спеціально для дружини. Це була, як він казав, Маріїна іграшка.

Йому йшов сороковий рік. На запитання мимолітних друзів та знайомих з різних куточків світу він відповідав бадьорою німецькою фразою: «Es geht uns gut»[20]. Її він каліграфічно виписував на безлічі тогочасних поштівок то смарагдово-зеленим, то світло-кораловим чорнилом.

4

На місці він не сидів — і це також важливий складник його успіхів. Інтереси бізнесу вимагали постійної мобільності й частих відряджень до найпотужніших гуртовиків, що зазвичай громадилися зі своїми незліченними складами та сховищами по найбільших морських і річкових портах Європи. Тож не тільки Відень і Пожонь чи, скажімо, Данціґ і Штеттін ставали цілями його мандрівок — Ґенуя, Антверпен та Одеса також. Окремі ж дільниці Гамбурґа він знав краще за деякі коломийські.

З далеких подорожувань ніщо не тягло його додому так солодко і поривно, як тепле тіло дружини. Присвятивши себе домашньому затишку та самовдосконаленню (зокрема й через