Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

Але все це й також хату болгарина Паскалова, де нам доведеться ночувати, ми побачимо взавтра. А зараз спадає ніч і ми в’їздимо в Радоловку. На містку через неназвану річку нам заступає дорогу отара тонкорунних овець. Вони товчуться на однім місці, немов публіка перед кіном, нарешті десь знаходиться цап, пробуцує собі путь через вівці, виходить на місток і публіка валом суне за ним. Голова КНС розповідає, як він (позаторік) пас вівці й вони ніяким робом не хотіли переходити по той бік річки. Довелося йому й другому пацанові, взявши вівцю, як лантух перекидати на той беріг. Так перекинули з десяток, тоді пішло. Тепер цей чабан за отамана в КНС.

Ми в’їздимо в Радоловку й починаємо трішки турбуватись: де доведеться ночувати. З свого досвіду ми знаємо, що ні один з товаришів, з якими так тепло ми балакали в тачанці, нас до себе не закличе. Не те, щоб він просто боявся товариша з кореспондентським квитком, але все ж таки, знаєте, в кожного своє сімейне життя, свої сімейні деталі, що не хочуть потрапляти під перо.

Тому нас відведено до сільради чекати, поки знайдеться вільна квартира. Уночі невідомими ще морями й затоками багна побрели ми з соцьким до якогось з незчисленних Дженкових. Даний Дженков, виявилося, вдома, та коли його дружина дізналася, хто це стукає, вона пояснила, що Дженков хворий і сьогодні навіть через цілий день не вставав з печі. Соцький розводив руками й ми вирішили повернутися до сільради.

Суворо вислухав секретар сільради доповідь соцького вночі при тьмавій гасовій лямпі. Рішучою рукою узяв він другий клаптик паперу й інше намалював прізвище. Знов уночі невідомими ще морями й затоками багна відведено нас до одного з незчисленних Паскалових. Крізь щілину в дверях сонний Паскалов пояснював, що квартира в його є, але постелі немає. Нам уже набридло плавати грязюкою й вертатися до сільради, отже ми вирішили спати на своїм, на власнім кожусі й накриватися газетою. Заспокоєний соцький побрів додому й ми увійшли в хату.

XXXVII

Отже, ми з вельмишановним отцем Чарлзом Кінґзлі увійшли на реквізовану територію й сіли до столу (тобто сів я, а отець Кінґзлі залишився покищо в мішку) – й повелася розмова. Стіл болгарина Паскалова ввесь застелений був книгами й газетами. Сам Паскалов читав газету «Колективно поле», яка «излази в Коларовка 12 пъти в месец» у скількості «4.000 броя», і жінка його слухала. Дівчина Ніна восьми років зроду читала вірш Сосюри в українській читанці. Хлопець Митьо шости років слухав вірша й очевидно вчив його на пам’ять. За книги й була мова, й за газети, й за мови російську, українську та болгарську. Паскалов обстоював, що йому найлегше по-російському, дівчина Ніна стояла за українську, а ми з хлопцем Митьом підносили мову болгарську.

«Кирбит, – сказав Паскалов, – а по-нашому буде отак, як і по-руському – сірники». (З недавнього часу перейшли школи й установи на болгарську мову, тим то така диференція між поколіннями). Коли Паскалов переконався, що накинутий йому гість є чоловік тихий і невибагливий, постелено гостеві на тапчані в къшта. Къшта холодна, але в ній же спали молоді чоловік та жінка, родичі Паскалової дружини. На стінці висів олівцем мальований льокомотив із українським підписом «Потяг». У кутку застромлені скілька китиць тирси. «Що воно за трава? – сказав хлопець, – я знаходив її край берега нашої річки, коли пас ягнята за селом, але більше вона ніде не росте». І тирса тихенько шелестіла.

Просто над тапчаном висіла з стелі тонка споруда з соломин, схожа на сераль султана Саладіна. Вона тихенько крутилася на ниточці, овіяна невидними токами повітря. Коли збирають урожай, роблять з святої соломи цей повітряний замок і він висить до того року на стелі.

Тихо крутився солом’яний сераль і ми засинали. Солодко й злегка пахло в къшта махоркою. Пачку махорки дають тому, хто здав до кооперації пуд залізного скрапу.[78] Пуд скрапу – пачка махорки – так збирають радоловці невикористане залізо. Це нагадує славнозвісну задачу про те, що важче – пуд заліза, чи пуд пуху. Ясно одне, що пуд заліза буває не важчий на терезах сільсько-оперативної правди, ніж право на пачку махорки.

XXXVIII

На ранок ми пішли в артіль «Комунар».

1. Уплата боргів, податків і зборів.

Боргів по позиках було на 1/VI 45 тисяч карбованців. Сплачено тридцять вісім тисяч, решта сім тисяч – довгострочний кредит.

2. Належало сплатити сільгоспподатку на 1930/31 рік 1475 карбованців 55 копійок. Сплачено дострочно 1475 крб. і п’ятдесят п’ять копійок.

3. Страхування на 1930/31 рік 889 крб. 24 коп. Сплачено дострочно 883 крб. і двадцять чотири копійки.

4. Самооподаткування належало на 1930/31 рік 738 крб. 0 коп. Сплачено дострочно 738 крб. і нуль копійок.

5. Придбано артіллю облігацій позики «П’ятирічка за чотири роки» на суму тисяча п’ять карбованців за готові гроші.

6. Внесено цілевого збору від артілі до Райсільбанку 1500 крб.

7. На поточному рахункові артіль має в Райсільбанкові 6000 крб.

8. За пляном завдання на продкультури було 4734 центнерів, виконано 5715 центнерів. Непродкультур за пляном 2536 центнерів, виконано 2345 центнерів, загальне завдання за пляном виконано на 110,9%.

9. Осіння посівкампанія – завдання за пляном було 640 га. Виконано 610 га, що й складає 95% пляну. План недовиконано через брак тяглової сили.

10. Споруджено деревообробну, лимарну й ковальську майстерні, «каковиє» й працювали без перебоїв, обслуговуючи не лише артіль, а й індивідуальні стопанства (господарства).

XXXIX

«Дозвольте, – сказав отець Чарлз Кінґзлі. – В нас такої умови не було. Ваші цифри мене ні в якій мірі не цікавлять. Не цікаві цифри, сказав би я. Карбованці, копійки й центнери. В них немає ні життя, ні фарб. Взагалі мені набридли ваші колгоспи».

«Вельмичесний отче, – скромно відповів я. – Ви забуваєте, для чого я взяв вас із собою до радянської Болгарії. Ваші вест-індські подорожні вражіння мусили наганяти мені здоровий сон увечері, й тільки.

Ви спричинилися до цілої низки неприємностей. Через вас провідник хотів виставити мене з вагону. У хаті болгарина Сави ви цитували уривки з Біблії. Плаваючи в багні, я мусів крім того носити вас за плечима. Опис жирної птиці Гуачаро ви, святий отче, вкрали в Александра Гумбольдта. Самі ви побоялися проникнути в Кева дель Гуачаро через хвилю.

Нарешті ви вмерли за скілька десятків