Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Стоячи за півсотню метрів від майстерні, з кошеням за пазухою, він все роздумував, що розказати іншим іконописцям, щоб вони відкрили йому кабінет отця (він знав, шо батько ніколи не брав із собою ключі, а залишав їх в майстерні, бо вважав, що краще залишити їх в руках надійних людей), та нічого врешті йому не розказали. Спочатку в нього була лиш думка сказати, що він несе подарунок від Ольги, та разом з цим попрохати майстрів нічого не говорити Родіону під приводом, що про тему шлюбу він не любить говорити. Все ж далі до нього дійшла набагато простіша, але, як він вважав, надійніша ідея.

О 17:02 Іван Родіонович вже стояв біля дверей майстерні. В голові він повторював ті слова, які тепер скаже колегам батька, втім його те й діло відволікало кошеня, що безперестанку ворушилось у внутрішній кишені джинсової куртки. За нього Іван Родіонович хвилювався далеко не в останню чергу, і в основному не через те, що воно могло там задихнутись або ще чого гіршого, – тому, що вигляд куртки, котра сама по собі ворушиться, надто підозрілий

Старі, темні дерев’яні двері дуже погано відчинялись, й Іван навіть подумав на мент що вони закриті, проте ця жахлива думка зразу щезла, як тільки вони із тяжким грохотом просунулись в сторону Івана. Тим не менш, він оцінив це як поганий знак.

Всередині ширяв затхлий аромат книжок вперемішку з запахом ладану. Біля вікна, що побіля нави, на лавках сиділи п’ятеро майстрів різного віку: загалом від сорока до сімдесяти. Серед них була присутня одна завита жінка, й на щастя, саме вона була хоч трохи знайома з Іваном. Вони якраз зустрілись на вчорашній день народження батька. Іван питав тоді у неї, де знаходиться його кабінет; вона ж, будучи доволі допитливою жінкою, поцікавилась, нащо йому Родіон, й тоді Іван відразливо відповів так, як є – на день народження.

Побачивши його сьогодні у дверей майстерні, вона, та й усі інші іконописці, – які знай чатували за входом, – миттєво подивились на нього з максимально піднесеним настроєм. Жіночка, всміхаючись, одразу поправила жовтогарячу хустинку на своїй широкій, округлій голові, та повільно піднялась зі свого стільця поблизу стіни.

– Доброго вечора, ми дуже раді, що ви й сьогодні завітали до нас, – сказала вона з усміхненим поглядом.

Від їхньої привітності Іван закотив очі. Найбільше в світі він зараз хотів нарешті з усім розібратися та пропустити пару пляшок пива.

– Родіон у себе? – спитав він.

– Ні, але через п’ять хвилин буде тут, – ввічливо відповіла вона.

Іван жахнувся. На мить він навіть подумав, що все пропало. Настала в нього знов паніка, яку все ж, як розумів Іван Родіонович, потрібно приглушити, аби все дійсно не пішло прахом. Він розказав те, що задумував

– Я вчора забув у батька свій телефон. Тож, хочу його забрати…

В художниці помітно спала посмішка з вуст після слів гостя – вона явно чекала, що Іван прийшов сюди по іншим, більш важливим причинам. Все ж, вона віддала йому ключ, за яким сходила до свого прилавка біля вхідних сходів. Іван, отримавши їх, так сильно схвилювався, що по всьому його тілу наче пройшла електрична хвиля, – волосся стало дибки, – й у куртці сильно заворушилось кошеня. Щоб приховати це, Іван навмисно поклав ключі в ліву нагрудну кишеню, при цьому натягнуто осміхаючись.

Він торжествував, коли нарешті отримав можливість одчинити двері за допомогою ключа. Зайшовши до кабінету, він намагався не губити жодної секунди, не оглядався на непотрібні речі, яких тут було просто завалом. На шляху Іван збив ногами ослінчик. Врешті впевнившись, що батько навіть не починав замовлення Андрія Прокоповича: бо ж мольберт стояв тут пустий, – він остаточно усвідомив, що у всьому тільки провина отця, й почав буквально розгрібати руками його робочий стіл в пошуках фотографії. Так, Іван знав, що вона взагалі повинна бути на видному місті, та й він її вже бачив тут вчора; але тепер схвильований, панікуючий погляд нічого не знаходив. Врешті, порозкидавши по столу все і вся, забувши про шум, який він утворює, знайшов під власними ж завалами довгоочікувану дерев’яну рамку…

Це було чудо. Іван взявся за рамку обома руками, та згубивши геть минулу спішку, став роздивлятись глянцеву фотографію молодої матері зі світлим, як в нього колись, хвилястим волоссям та намальованими очима, разом з батьком. На останнього Іван майже не дивився, але з матері в пишному весільному платті він не зводив очей. Вона тримала в руках букетик польових квітів, стоячи в півоберт до батька, який зі щасливим, гордим обличчям стовбичив на фоні столу із короваєм. Все в традиціях того застійного часу, проте Іван на таке зовсім не зважав. «Мам, я знаю, ти жалієш, що тобі випало на долю вийти заміж за нього. Я виправлю, я усе виправлю…», – говорив він про себе, лиш безшумно рухаючи губами. Він був дуже радий, та вважав неабияким благородством той факт, що він «звільнює» матір з кайданів власної долі.

Опам’ятавшись, Іван Родіонович швидко запакував фотографію в рюкзак, та зачинивши двері, повернувся до вхідних дверей майстерні. Віддавши ключі, Іван для достовірності показав телефон, та сказав:

– І прошу, заради Бога, не кажіть батькові, що я тут був. Це особиста умова.

– А що то там так гриміло? – в свою чергу поцікавився один із іконописців.

– Ніде не міг знайти телефон, – зорієнтувався Іван Родіонович. – Під столом виявився, ще й вимкнений.

Мить помовчавши, Іван запитав наостанок: