Читати книгу - "Закохана у боса , Кетрін Сі"

Глава 16. Нова глава

Глава 16. Нова глава 

(від імені Делайли)

 

Я прокинулася у своїй квартирі, на ліжку. Серце калатало, а в голові змішувалися спогади. Було важко повірити, що все це сталося зі мною. Я вдихнула глибше, намагаючись зібратися з думками, але перед очима знову постала та жахлива ніч…

 

Я пам’ятала, як відчула, що хтось схопив мене за плечі. Різкий ривок — і мене потягнули назад. Паніка скувала моє тіло. Все сталося так швидко, що мозок відмовлявся вірити в реальність. Темрява поглинула мене. Запах невідомості наповнив легені. Я втратила свідомість.

Коли я прийшла до тями, мої очі повільно розплющувалися, ніби їм важко було це зробити. Голова гуділа, і я намагалася зрозуміти, де знаходжуся. Приміщення було тьмяне, схоже на чийсь будинок, але зовсім мені не знайоме. Я повернула голову — і завмерла.

Лукас.

Мій колега стояв неподалік, тримаючи в руках склянку води. Його погляд видавав хвилювання, змішане з чимось іншим — чимось, що змушувало мене напружитися.

— Навіщо ти це зробив? — мій голос звучав хрипко, але я змусила себе говорити.

— Тобі потрібно випити води, — відповів він спокійно й рушив до мене.

Я сіпнулася назад, хоча зв’язані руки не давали мені багато свободи. Очі Лукаса напружено звузилися. Він зробив ще один крок, а я різко відвернула голову. Ляпас.

Обличчя запекло від удару. Все завмерло на мить, а потім я почула його голос, тихий і сповнений каяття:

— Вибач… Це нерви… Я не б'ю жінок.

— Але ти щойно вдарив, — промовила я рівним голосом, хоча всередині все стискалося.

Лукас замовк. В його очах промайнуло щось дивне, щось, чого я не хотіла бачити. Різко відвернувшись, він вийшов із кімнати, грюкнувши дверима.

Я залишилася сама. Моє серце калатало, немов намагалося вирватися з грудей. Треба було думати. Треба було знайти вихід. Як мені вибратися?

Час минав, а я все ще сиділа у цій кімнаті. А ще — я пропускала обід із Еміром. Він, напевно, чекав, писав мені. А потім мав зрозуміти, що щось не так.

Я ще не встигла як слід придумати план втечі, як двері знову відчинилися. Лукас повернувся. Його обличчя залишалося спокійним — занадто спокійним. У руці він тримав ніж.

Я завмерла.

— Я закоханий у тебе, Делайло, — його голос був м’який, але мене він лякав. — Я не хочу ділити тебе з Еміром.

— Лукас… — я намагалася щось сказати, пояснити, заперечити.

Але він підніс ніж вище. Я бачила, як лезо відблискувало у світлі. Моє серце заколотилося ще швидше, руки затремтіли. Я намагалася не заплакати, не видати себе.

Раптом гучний гуркіт прорізав тишу. Двері вибили. У кімнату вбігли люди у бронежилетах. На грудях у них було написано — ФБР....

 

Я різко підвелася з ліжка, витираючи долонею чоло. Спогади все ще були надто свіжими. Але зараз усе було позаду. Я зітхнула і піднялася, щоб почати збиратися на роботу.

Сьогоднішній день був іншим. Я більше не йшла просто на роботу. Я збиралася на зустріч із Еміром — не просто босом, а тепер уже моїм хлопцем. Поцілунок у лікарні все змінив. Я навіть не намагалася боротися з почуттями. Так само, як і він, я зізналася у своїх почуттях. Ми розповіли один одному, як довго приховували це, і щиро посміялися, що виявилися такими боягузами.

Я вдяглася, нанесла легкий макіяж і швидко перевірила сумку. Вийшовши з квартири, я зупинилася. Біля тротуару стояла знайома машина. А поруч — він.

Емір чекав мене, схрестивши руки на грудях і дивлячись просто на мене. Його теплий погляд змусив мене усміхнутися.

— Навіщо ти приїхав у таку далечінь? — запитала я, підходячи ближче.

— Я не міг не приїхати за своєю коханою дівчиною, — відповів він, і його голос огорнув мене теплом.

У грудях щось стиснулося. Я підійшла ще ближче і торкнулася його обличчя. Поцілувала. Хотіла відступити, але його руки міцно притисли мене до нього. Його губи знову знайшли мої.

Поцілунок був глибоким, затягнутим, ніби ми намагалися сказати цим більше, ніж могли висловити словами. Але нам довелося перерватися, бо інакше ми б запізнилися на роботу.

— Нам треба йти, — прошепотіла я, намагаючись відірватися.

— Ще хвилину, — пробурмотів він, не випускаючи мене зі своїх обіймів.

Я засміялася і, нарешті, змогла відірватися від нього. Попереду був новий день. І тепер усе було інакше.

 

Ми приїхали в офіс майже одночасно. Я ще не встигла зайти всередину, як нас перехопила наша секретарка.

— Делайло, Еміре, у вас запланована зустріч через п’ятнадцять хвилин, — повідомила вона. — І ще… вас чекає гість у конференц-залі.

Я здивовано глянула на Еміра, але він лише знизав плечима. Ми попрямували до зали, а коли відчинили двері, я завмерла.

Там, за столом, у супроводі двох поліцейських, сиділа людина, яку я не очікувала побачити настільки швидко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍