Читати книгу - "2. Прокляття Старого Млина, Yana Letta"

Розділ 26: Щось там є

Наступного вечора слідопити вирішили повернутися до млина.

Вони знали, що це не просто стара будівля.

Там щось було.

Вони бачили це.

Але якщо вони хотіли дізнатися правду, то повинні були зайти туди знову.

— Гаразд, — сказав Максим, коли вони стояли біля ставка. — Цього разу ми не тікаємо.

— Ну, не факт, — пробурмотів Іван.

— Якщо хтось побачить ще одну ногу, то вибору не буде, — сказав Тимко.

— Окей, давайте ще раз. Що ми шукаємо? — запитала Соломія.

— Будь-що, що пояснить, що ми бачили вчора.

— Наприклад?

Максим замислився.

— Може, старі речі. Може, ще один зірваний замок.

— Або могилу, — буркнув Іван.

— Дякую, Іване, тепер ще страшніше, — сказав Тимко.

Іван зітхнув.

— Я просто реаліст.

Максим глянув на Бублика.

Кіт сидів поруч, дивлячись на млин.

Його вуха сіпалися.

Хвіст нервово посмикувався.

— Бублику, що скажеш?

Кіт нічого не сказав.

Але коли вони почали йти, він не залишився на місці.

Але цього разу йшов насторожено.

Тихо. Повільно.

Наче знав, що щось буде.

Коли вони зайшли у млин, одразу відчули щось дивне.

Повітря було важким.

Наче тут щойно хтось був.

Пилюка у повітрі ще не осіла.

Соломія світила ліхтариком на стіни.

Тимко дивився на горище, звідки вони бачили тінь.

Іван просто старався не дивитися вгору взагалі.

Максим ступив уперед.

І тоді Бублик різко зупинився.

Його шерсть стала дибки.

Він зашипів.

— Що таке?! — шепотом запитала Соломія.

Кіт не відводив очей від підлоги.

Він не рухався.

Тільки його хвіст повільно хитався.

Наче він був готовий до стрибка… або до втечі.

Максим подивився вниз.

І побачив.

Свіжа земля.

— Почекайте… — прошепотів Тимко. — Що це?

Соломія навела ліхтарик на підлогу.

Між старими дерев’яними дошками, де мала б бути лише пилюка і бруд, була розворушена земля.

Свіжа.

Наче хтось нещодавно її копав.

Іван миттєво відступив назад.

— Ну, ось і все. Тут була могила. Тут когось закопали. І ми стоїмо прямо на ній. Дякую всім, до побачення!

— Тихіше, Іване! — різко сказала Соломія.

Максим нахилився.

Він торкнувся землі пальцями.

Вона була м’якою, не сухою, як мала би бути в покинутому місці.

— Це свіже, — сказав він.

— Тобто… хтось копав тут недавно? — запитав Тимко.

— Або щось, — пробурмотіла Соломія.

Іван стиснув голову руками.

— Я більше не хочу брати в цьому участь.

Бублик повільно ступив уперед.

Він понюхав землю.

А потім різко відскочив назад, зашипів і вигнув спину.

— ВСЕ. Я ОФІЦІЙНО НАЛЯКАНИЙ. — заявив Іван.

Максим підняв ліхтарик і освітив стіни.

Нічого.

Він посвітив на горище.

Нічого.

І тут…

Зверху почулося тихе потріскування.

Наче хтось переступив по старих дошках.

Всі миттєво підняли голови.

Але нічого не побачили.

Тільки темряву.

І тишу.

Бублик не відводив погляду вгору.

Його очі блищали в темряві.

Максим ледь чутно видихнув.

— Тут точно хтось є.

Ніхто не заперечив.

Бо вони всі це відчували.

— Гаразд, давайте без паніки, — сказала Соломія.

— Без паніки?! — Іван відчайдушно махнув руками. — Ми знайшли розкопану землю в покинутому млині, а над нами ХТОСЬ ХОДИТЬ! ЯК БЕЗ ПАНІКИ?!

— Нам треба вирішити, що робити далі, — спокійно сказав Максим.

— Пропоную втекти і більше сюди не повертатися, — заявив Іван.

— Це не варіант.

— Ну, звісно. Як же без вашого "ми повинні дізнатися правду"!

— Бо ми дійсно повинні.

Настала важка пауза.

Тимко оглянув темний млин.

— Якщо ми вже тут… то, може, треба розкопати це?

— ЩО?! — Іван ледь не втратив свідомість.

— Ну, якщо тут свіжа земля, то, може, під нею є… щось.

Максим подивився на Бублика.

Кіт все ще стояв у бойовій позі.

Він дивився на землю… і на темряву над ними.

Він не знав, де небезпечніше.

Максим перевів погляд на друзів.

— Ми маємо вирішити.

— А що, якщо там… тіло? — пошепки запитала Соломія.

Настала гробова тиша.

Ніхто не хотів говорити цього вголос.

Але всі про це думали.

— Якщо це так, то це означає, що ми нарешті дізнаємося правду, — сказав Максим.

Іван здригнувся.

— Ой, мені це не подобається…

— Нам усім це не подобається.

Максим повернувся до розкопаної землі.

Щось там було.

І вони повинні це з’ясувати.

Навіть якщо правда буде страшною.

Вони перезирнулися.

Соломія глибоко вдихнула.

— Добре. Ми це робимо.

— Ой-йой… — пробурмотів Іван.

Максим повільно присів… і занурив руку в землю.

Він відчув щось тверде.

Щось, що не було просто землею.

Щось, що не мало бути там.

Він підняв голову.

— Тут щось є.

І це змінить усе.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍