Читати книгу - "2. Прокляття Старого Млина, Yana Letta"

Розділ 27: Таємний прохід

Максим обережно занурив руку в розворушену землю.

Вона була свіжою, ще вологою, наче її нещодавно копали.

Але під тонким шаром ґрунту він відчув щось тверде.

Не каміння. Не дерево. Щось інше.

— Тут щось є! — прошепотів він.

— Ой, мені це не подобається! — одразу ж пробурмотів Іван.

Соломія нахилилася поруч, освітивши місце ліхтариком.

Земля трохи розсипалася…

…і під нею вони побачили металеву кромку.

ЩО?!

Максим швидко відкопав ще трохи землі.

Тимко допомагав руками, поки Іван лише переминався з ноги на ногу і тихо панікував.

І раптом вони зрозуміли, що це.

Це були двері.

Металеві, старі, іржаві.

— Це ж… прохід! — вигукнула Соломія.

— Під млин?! — здивувався Тимко.

Максим спробував підчепити двері пальцями.

Вони були важкі, холодні.

Але не запечатані.

Вони були відкриті.

Неначе хтось їх недавно відчинив.

І зайшов туди.

— Чекайте, стоп, СТОП! — Іван нарешті оговтався.

— Що? — запитав Максим.

— Це означає, що весь цей час… під млином був підвал?!

— Виглядає так, — підтвердила Соломія.

— І чому нам про це ніхто не розповів?!

— Бо, мабуть, ніхто про нього не знав, — сказав Тимко.

Іван відчайдушно махнув руками.

— Ну все, тепер це ОФІЦІЙНО! Це не просто покинутий млин! Це ДАВНЯ ПОХМУРА ТАЄМНИЦЯ!

— Ну так, — кивнув Максим.

Іван втомлено прикрив обличчя руками.

— А ви… ви зараз хочете туди зайти, правда?

Максим подивився на темний отвір.

— Ну, а що нам ще робити?

— О, я не знаю! Може, ВТЕКТИ?!

— І залишити головну таємницю нерозгаданою?

— ТАК!!!

Але всі інші вже знали, що відповідь була іншою.

Вони повинні були дізнатися, що там.

Бублик стояв біля краю проходу.

Він не муркотів, не тікав, але його хвіст смикався дуже нервово.

Коли Максим зробив крок уперед, кіт тихо зашипів.

— Ти не хочеш, щоб ми туди йшли? — запитав він.

Бублик повільно моргнув.

А потім відступив назад.

Не тікаючи. Але й не заходячи всередину.

— Ой-йой, — пробурмотів Тимко.

— Що?

— Якщо навіть Бублик не хоче туди йти…

— …то це означає, що там ЩОСЬ Є, — завершив Іван.

Тиша.

Всі перезирнулися.

Максим відчув, як у нього пересохло в горлі.

Він подивився вниз у чорний отвір.

Звідти не йшло жодного звуку.

Але він знав:

Тиша — це теж відповідь.

— Ми заходимо.

Максим першим узявся за край люка і потягнув його вгору.

Він скрипів, наче не рухався десятки років.

Ліхтарики освітили вузький прохід, який вів униз.

Було видно кам’яну кладку.

Стару.

Дуже стару.

І пилюку, яка була розворушена.

— Тут хтось був, — прошепотіла Соломія.

— Або досі є, — додав Тимко.

Іван просто важко зітхнув.

— Якщо я виживу, то буду жити з постійним страхом.

— Ну, це ж краще, ніж не вижити, — сказав Максим.

— …Дякую за підтримку.

Максим включив ліхтарик і ступив на першу сходинку.

Вона затріщала під його вагою.

Він вдихнув і зробив ще один крок.

Тимко йшов слідом.

Потім Соломія.

І, нарешті, Іван.

Бублик залишився зверху.

Він не тікав.

Але і не заходив.

Це було його попередження.

Але слідопити все одно спустилися.

Бо вони знали:

Те, що вони шукали, було внизу.

Темний коридор тягнувся вперед.

Повітря було холодним.

Стіни були вологими.

Десь далеко попереду лунав ледь чутний звук…

Наче хтось дихав.

І вони знали:

Це місце не порожнє.

І тепер було вже запізно повертатися.

Вони зробили вибір.

І дізнаються правду.

Навіть якщо вона буде страшнішою, ніж вони уявляли.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍