Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

27. Несказані слова

Марта повернулась на п’ятий день. Без дзвінка. Без попередження. Ранкове сонце тільки починало розпускати туман над полями, коли вона з’явилася на ґанку філармонії, у пальті з темними патьоками від подорожі, з очима, що мовчали голосніше за будь-які слова.

Андрій почув кроки ще здалеку. Серце в нього спершу стиснулося, потім — розширилось, ніби довго чеканий акорд нарешті взяв повітря у груди.

Вона стояла на сходах, тримаючи в руках маленький вузол речей. Її волосся було трохи розтріпане, погляд — втомлений, але глибокий.

— Привіт, — сказала тихо.

— Привіт, — відповів він. І більше нічого.

Між ними повисла тиша. Не ображена. Не відчужена. Скоріше — обережна. Як дві людини, які щойно пройшли крізь вогонь, і не знають, чи мають право торкнутися один одного.

— Я чула, — сказала вона, коли вже стояла всередині, біля дверей зали. — Про пожежу.

Він лише кивнув.

— І про скрипку.

— Вона ціла, — відповів Андрій. — На сцені. Чекає на тебе.

Марта зітхнула. Глибоко, важко.

— Я не знала, чи повернусь, — зізналась. — Я думала, що, може, втеча — правильний шлях. Але потім… коли дізналась про вогонь… щось змінилось. Я зрозуміла, що якщо вогонь не знищив твою волю берегти те, що моє — я більше не маю права зникати.

Він хотів сказати щось. Про те, як боявся. Як ходив щодня до сцени, шукаючи її тінь. Як грав у порожнечу. Але всі слова застрягли в горлі. Не тому, що їх не було — тому, що були занадто сильними, щоб вимовити без тремтіння.

— Я не дякувала, — сказала Марта, — але я вдячна.

— Не треба дякувати, — сказав він. — Це не був вчинок. Це була… потреба. Берегти твою скрипку — було єдиним, що я міг зробити для тебе, поки ти мовчала.

— А ти теж мовчав, — вказала вона м’яко.

— Так. Бо не знав, чи маю право говорити.

І знову тиша. Між двома серцями, які вже мали історію, але ще не навчилися про неї говорити.

Вона підійшла до сцени. Скрипка стояла там, як пам’ятник. Її інструмент, якому не судилось згоріти. Вона торкнулась його, взяла в руки. Пальці тремтіли.

— Хочеш зіграти? — запитав Андрій.

— Ні, — відповіла. — Сьогодні я хочу лише слухати.

Він підійшов до рояля. Вперше після її повернення сів грати.

Його пальці торкнулись клавіш. І полилась музика. Тиха. Несмілива. Як слова, що не були сказані, але звучали між нотами. Як вибачення, що не потребує формулювання. Як визнання, що боїться назви, бо вже стало глибшим.

Марта слухала. Заплющивши очі, з інструментом на колінах, вона дозволила собі просто бути. З ним. У тій же залі, в тій же тиші, де тепер усе звучало інакше.

Між ними ще залишалось багато несказаного. Але найголовніше вони вже чули.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍