Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

414, передрукованій пізніше в книжці «Припущення і спростування» (Conjecture and Refutations, 1963, зокрема p. 325).

23.3. Це термін Мангейма (див. Ideology and Utopia, 1929, p. 35). Стосовно «інтелекту, що вільно ширяє» — див. op. cit., p. 123, де цей термін приписано Альфреду Веберу. Щодо інтелігенції, яка втратила зв'язок з традиціями,— див. op. cit., pp. 121-134 і зокрема р. 122.

23.4. Про цю теорію чи, радше, практику — див. прим. 51 та 52 до розділу 11.

23.5. Див. What Із Dialectic?, р, 417, а також — Conjectures and Refutations, p. 327. Див. також прим. 33 до розділу 12.

23.6. Аналогія між методом психоаналізу і методом Вітгенштайна згадана в праці Вісдома (Other Minds // Mind, vol. 49, p. 370, прим.): «Сумніви типу: «Я ніколи не зможу дізнатися, що насправді відчуває інша людина» можуть мати більше одного джерела. Ця супердетермінованість скептичних симптомів ускладнює їх лікування. Лікування — схоже на лікування психоаналізом (якщо скористатися аналогією Вітгенштайна), де лікування — це діагноз, а діагноз — це опис, дуже повний опис симптомів». І так далі. (Слід зауважити, що користуючись словом «знаю» у буденному його значенні, ми, звичайно, ніколи не дізнаємося, що відчуває інша людина. Ми можемо лише висувати гіпотези на цю тему і саме так вирішувати так звану проблему. Можливо, що висловлений мною сумнів і є помилкою, однак ще більшою помилкою є намагання усунути сумнів за допомогою семіотико-аналітичного лікування.)

23.7. Здається, психоаналітики стверджують те саме і щодо представників індивідуальної психології, і в цьому розумінні вони, можливо, праві. Див.: S.Ferud. History of the Psycho-Analytic Movement, 1916, p. 42, де Фронд зазначає, що Адлер висловив йому таке зауваження (воно добре узгоджується з індивідуально-психологічною схемою Адлера, згідно з якою відчуття власної неповноцінності має переважне значеная у структурі психіки): «Ти гадаєш, що дня мене все моє життя перебувати в твоїй тіні — це така велика радість?» Це наштовхує на думку, що Адлер не зміг успішно застосувати свою теорію до себе самого, принаймні у даному випадку. Однак те саме, як здається, є справедливим і стосовно Фройда: ніхто із засновників психоаналізу не був сам підданий психоаналізу. Проте вони ніколи і не прийняли б такого вибачення від когось іншого. І це дійсно так.

23.8. Стосовно наступного аналізу наукової об'єктивності — див. мою статтю «Логіка наукового відкриття» (The Logic of Scientific Discovery, p. 44 та наст.).

23.9. Хотілося б вибачитися перед кантіанцями за те. що їх згадано тут укупі з гегельянцями.

23.10. Див. прим. 23 до розділу 8 та прим. 39 (другий абзац) до розділу 11.

23.11. Див. прим. 34 та наст, до розділу II.

23.12. Див. К. Mannheim. Ideology and Utopia, German ed., p. 167.

23.13. Перша з наведених тут цитат почерпнута з праці Мангейма (op. cit., 167). (Для спрощення в перекладі цієї цитати я використав термін «свідомість» (conscious) замість «рефлексія» (reflexive).) Щодо другої цитати — див. op. cit., p. 166.

23.14. Н.о.М., 255 = GA, Special Volume, 117-118 — (ME, 20; 109): «Гегель правильно представив співвідношення свободи і необхідності. Для нього свобода є пізнанням необхідності». Власне гегелівське формулювання його улюбленої ідеї таке (див. Hegel Selections, 213 = Werke, 1832-1887, VI, 310): «Ось чому істина необхідності полягає в свободі»; 361 WW, XI, 46): «...Християнський принцип самосвідомості — це свобода»; 362 (= WW, XI, 47): «Сутнісна природа свободи, яка включає в себе абсолютну необхідність, полягає в усвідомленні себе самої (адже за своєю природою вона є самосвідомістю), а відтак — реалізації свого існування» тощо.

Прим. до розд. 24

24.1. У даному випадку я вживаю термін «раціоналізм» на противагу не «емпіризму», а «ірраціоналізму». У своєму творі «Логічна структура світу» Карнап зазначає (R. Carnap. Der Logisehe Aufbau der Welt. B.Schlaschtensee, 1926, p. 260): «Слово «раціоналізм» у сучасному розумінні часто означає... протилежність ірраціоналізму».

Використовуючи термін «раціоналізм» саме так, я цим самим не стверджую, що інакше використання цього терміна, а саме — на противагу емпіризму — важить менше. Навпаки, я переконаний, що ця опозиція характеризує одну з найцікавіших проблем філософії. У даному разі, однак, я не збираюся заторкати цю проблему. Як на мене, для позначення протилежності емпіризму краще використовувати інший термін — скажімо, «інтелектуалізм» чи «інтелектуальний інтуїціонізм» замість «раціоналізму» в картезіанському розумінні. Слід зазначити принагідно, що я не визначаю терміни «розум» і «раціоналізм». Я використовую їх як позначки чи ярлики і слідкую за тим, аби від використання цих слів нічого не залежало. Див. розділ 11, зокрема прим. 50. (Стосовно посилання на Канта — див. прим. 56 до розділу 12 та відповідний текст.)

24.2. * Якраз це я і намагався зробити у своїй статті «Про раціональну теорію традиції» (Towards a Rational Theory of Tradition // The Rationalist Annual, 1949, pp. 36 та наст.), а згодом у книжці Conjectures and Refutations, p. 120 та наст. *

24.3. Див. Платон. «Тімей», 51 е (див. також перехресні посилання в прим. 33 до розділу 11).

24.4. Див. розділ 10, зокрема прим. 38-41 та відповідний текст.

У Піфагора, Геракліта, Парменіда і Платона містичні і раціоналістичні елементи перемішані. Зокрема, Платон, незважаючи на те значення, яке він надавав «розуму», залучив до своєї філософії могутню домішку ірраціоналізму, що вона майже витіснила раціоналізм, успадкований ним від Сократа. Це дало змогу неоплатонікам спиратися у своєму містицизмі на Платона, а пізніший містицизм почерпнув свої ідеї саме з цих джерел.

Можливо, що це випадковість, однак і її не слід лишати поза увагою: культурна межа між Західною Європою і районами Центральної Європи, які приблизно збігаються з територіями, що не перебували під правлінням Римської імперії Августа, а отже, не могли користуємся римським добробутом, тобто римською цивілізацією,— ця межа зберігається ще й досі. Ці «варварські» райони надто схильні до містицизму, хоча його винайшли і не на цих територіях. Бернард Клервоський здобув найбільшої популярності у Німеччині, де пізніше процвітав Екхард разом зі свого школою, а також Бьоме.

Набагато пізніше Спіноза, котрий намагався поєднати картезіанський інтелектуалізм з містичними тенденціями, іще раз відкрив теорію містичної інтелектуальної інтуїції, яка, незважаючи на жорсткий опір Канта, призвела до посткантіанського зростання «ідеалізму», до Фіхте, Шеллінга та Гегеля. Практично весь сучасний ірраціоналізм навертає до цих останніх, як про це коротко зазначалося в розділі 12. (Див. також прим, 6, 19-32, 58 до даного розділу, прим, 32-33 до розділу 11, а також перехресні посилання на містицизм, наведені у цих розділах.)

24.5. Про «механічну діяльність» —