Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

цієї братерської дурні, під час прогулянки від готелю Grand Central до автомата. І ще він подумав так, коли вона впустила його книжку на підлогу і заявила, що хоче цілуватися.

Стільки поцілунків було після того першого поцілунку в подальші місяці? Сотні. Тисячі. І те несподіване відкриття увечері 22 жовтня, коли вони вляглися на матрац у Фергюсоновій кімнаті і вперше зайнялися коханням – Селія вже не була дівчиною. Раніше, навесні, останнього року її навчання в школі, з нею був такий собі Брюс, і ще були два американські туристи під час її турне Європою разом з кузиною Емілі, був Огайєн у Корку та один каліфорнійський хлопець у Парижі; однак замість розчарування з приводу того, що він у неї не перший, Фергюсон сповнився завзяттям, заохочений її авантюризмом і відкритістю та її сексуальним бажанням, доволі сильним, або штовхати на ризиковані заходи.

Він любив її тіло. Він вважав її оголене тіло таким гарним, що вперше, коли вона зняла одяг і лягла біла нього, він аж занімів. Її неймовірно гладенька і тепла шкіра, її вишукані руки й стрункі ноги, ямочки на її округлих сідницях, її маленькі, стоячі груди й темні гострі соски – він раніше не знав жінки такої гарної, як вона, – а ті інші не могли зрозуміти, наскільки він був щасливий бути разом з нею, пестити тіло людини, яку він зараз кохав більше, ніж будь-кого раніше. Якщо іншим це було невтямки, що ж, тим гірше для них, але Фергюсон не мав наміру просити менестрелів дістати скрипки й зіграти що-небудь сентиментальне. Вистачило однієї скрипки і, допоки Фергюсон міг чути її звуки, він продовжував сам слухати їх.

Важливішим від інших людей довкола чи то від їхніх думок був простий факт існування їх обох, і тепер, коли вони перейшли на наступний етап, постала нагальна потреба чітко зрозуміти, що ж відбувається. Він запитував себе: «Чи було кохання, що зароджувалося в ньому до Селії досі пов’язане зі смертю Арті, чи її брат врешті-решт викреслився з рівняння? Зрештою, ось так воно почалося, шо в часи обідів у Нью-Рошелі, коли світ розколовся надвоє, а арифметика богів дарувала йому формулу склеювання обидвох половин: закохайся у сестру покійного друга, і тоді Земля й надалі кружлятиме навколо Сонця. Шалені розрахунки перегрітого юнацького мозку, сердитого, зажуреного мозку; але якими б ірраціональними не виявилися числа, він сподівався, що врешті-решт натрапить на неї, а якщо так, то, за його сподіваннями, вона одержить його, і, тепер, коли обидві умови здійснилися, він не хотів, щоб Арті надалі стояв між ними, адже те, що сталося, сталося загалом за їхнім бажанням, беручи початок від того дня в Нью-Йорку, коли на його очах співчутлива дівчина витягнула з гаманця долар і простягла його старому жебракові, а далі, коли ця ж дівчина роком пізніше, освітлена сонцем, стояла в його помешканні і зачаровувала його своєю красою, а ті її двадцять чотири листи з різних країн зберігалися в дерев’яній скриньці, і та схвильована дівчина впустила його книжку на підлогу й схотіла поцілувати його. Жоден із цих епізодів не спочувався Арті, і тепер, коли вони з Селією покохали одне одного, Фергюсон мусив визнати, що поруч із ним має бути вона й ніхто більше, навіть якщо в його дущі виникали сумніви з приводу того добре й правильно, адже тепер, коли він кохав Селію, то усвідомлював, наскільки домінувало в ньому гріховне бажання володіти нею, дивитися на живу, сповнену дихання, людину і перетворювати її на символ свого задуму – виправляти вади цього світу; о Господи, про що це він думав, і наскільки краще було б, якби Арчі зник з їхнього життя назавше. Більше ніяких привидів, сказав собі Фергюсон. Покійний хлопець звів його й Селію разом, але тепер, коли справу виконано, йому час піти.

Ані слова їй про ці думки; і от, коли 1966-й обернувся 1967-м, стало знаменним те, як рідко згадували вони її брата, наскільки обидвоє були налаштовані уникати цієї теми і далі розвивати взаємні стосунки, отже, той невидимий третій не стоятиме між ними й на витатиме над ними, і, по мірі того, як минали місяці, їхні стосунки міцніли, а Фергюсонові друзі зникли й почали сприймати Селію як невід’ємну деталь середовища, він усвідомив, що, до того як завіса впаде, він мусить зробити ще одну важливу справу. Настала весна, вони відсвяткували в березні свої дні народження – третього й шостого числа місяця, і тепер йому виповнилося двадцять, а їй – вісімнадцять; і якогось одного суботнього дня в середині травня, через тиждень після написання Фергюсоном останнього абзацу «Душ неживих істот», він поїхав містом до Морнінгсайд-Хайтс, де Селія влаштувалась у своїй спальні в Брукс-хол, працюючи над двома курсовими роботами, а це означало, що вікенд відрізнятиметься від інших вікендів і не включатиме звичних прогулянок, балачок та нічних експериментів у Фергюсоновому ліжку, однак він о десятій ранку зателефонував Селії й спитав, чи зможе того дня «позичити її» на 30–40 хвилин, але не для цього, хоча й він справді бажав того, а щоб виконати одну справу для нього, просту й неважку і водночас таку, що матиме неабияку вагу для їхнього майбутнього щастя. Коли вона спитала, що ж це за справа, він відповів, що розповість пізніше.

Чому така секретність, Арчі?

Тому що, – сказав він. Просто тому що, і все.

У міському автобусі, що їхав повз Центральний парк, він тримав праву руку в кишені своєї демісезонної куртки і пальцями торкався рожевого гумового м’ячика, придбаного того ранку в кондитерській крамниці на Першій авеню, звичайний собі рожевий м’ячик, виготовлений компанією «Сполдінг» і відомий у Нью-Йорку як «сполдін». Це був Фергюсонів план того сонячного травневого ранку: увійти з Селією до Ріверсайд-парку, пограти в м’яча, відкинути клятву, яку він дав у мовчазних глибинах своєї недолі шість років тому і нарешті покласти край оцій мані.

Селія посміхнулася, почувши, що це за справа неабиякої ваги, та кинула на нього погляд, що свідчив про її здогад про те, що він розігрує її або ж має щось інше в запасі й чомусь не відкривається їй, проте, за її словами, була рада вирватися зі своєї кімнати, а що може бути краще у вільний час, ніж покидатися м’ячиком у парку? Селія радо підтримала цю ідею, вона була спортивною дівчиною, відмінним плавцем, пристойна грала в теніс і непогано – в баскетбол; побачивши її гру на тенісному корті кілька разів, Фергюсон знав, що вона спіймає м’ячика і не