Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

шпурне його по-дівчачому, зігнувши руку в лікті, а більш-менш так, як кидають хлопці, ривком від плеча, витягнутою на всю довжину рукою. Він притисся губами до її обличчя і подякував за те, що прийшла. Як би йому не хотілося розповісти, навіщо вони видають цей м’ячик, він не зміг зробити цього.

На шляху до парку з чола Фергюсона невідомо чому полилися краплі поту, його шлунок охопили спазми, і йому ставало дедалі важче дихати. Голова запаморочилась. Таким було запаморочення, що він, аби втримати рівновагу, вхопив Селію за руку на стрімкому узвозі Західної Сто шістнадцятої вулиці та переході до Ріверсайд-драйв. Запаморочення й острах. Він дав собі одну обіцянку, ще в підлітковому віці, і з того часу вона стала одним з найпотужніших чинників у його житті – тест на силу волі й внутрішню силу, на готовність самопожертви заради священної справи, єдність через провалля між царинами живих і мертвих, вшанування померлих відмовою від усього прекрасного в цьому світі, і зламати оту обіцянку йому було нелегко, то було найважче з усіх можливих завдань, однак він мусив зробити це, зараз же, бо, попри всю шляхетність цієї самопожертви, вона була божевіллям, а він уже не хотів бути божевільним.

Вони перетнули Ріверсайд-драйв і, коли вже їхні ноги ступали по траві в парку, Фергюсон витягнув м’ячика з кишені.

Відійди трішки назад, Селіє, попрохав він, і потому, як усміхнена Селія позадкувала, аж поки відстань між ними не сягнула дванадцяти футів, Фергюсон здійняв руку і шпурнув їй м’ячик.

Літо обіцяло важливі події всім особам із Фергюсонового оточення. Чи, може, так видавалося з початком літа, і навіщо згадувати катастрофи липня й серпня, якщо хронологія подій звертається до натхненних надій червня, які йшли першими в переліку? Для Фергюсона та його друзів це був час, колі всі, здавалося, рухалися в одному напрямку, коли кожен перебував на межі здійснення чогось нечуваного раніше, надзвичайних справ, які жоден з них навіть не міг уявити собі. У далекій Каліфорнії літо 1967-го року проголосили Літом Кохання. Ближче, на Східному Узбережжі, воно почалося як Літо Екзальтації.

Ной повертався до Вільямсона на наступний театральний сезон (Чехов, Пінтер) і в поті чола працював над сценарієм свого другого короткометражного фільму, тривалішого, ніж перший, – шістнадцятихвилинне звукове кіно з робочою назвою «Полоскочи мені п’яти». У розпал роботи він познайомився з новою подругою, кучерявою дівулею з великим бюстом, Вікі Тремейн з Нью-Йорка, що була випускницею Нью-Йоркського університету в 1969 році; вона знала напам’ять понад сто віршів Емілі Дікінсон[58], курила марихуану так захоплено, як інші люди палять сигарети, і мала амбіційні плани стати першою жінкою, яка би пройшла до Емпайр-Стейт-Білдінг на руках. Принаймні так вона казала. І ще вона стверджувала, що за останні чотири роки її неодноразово ґвалтував Ліндон Джонсон, і що Мерілін Монро не покінчила б із собою, якби замість Артура Міллера одружилася з Генрі Міллером. Вікі була молодою жінкою з тонким почуттям гумору та глибоким усвідомленням абсурдних моментів життя, а Ной настільки захопився нею, що його ноги тремтіли в її присутності.

Емі й Лютер більше не збиралися до Нью-Йорку. Вони знайшли помешкання в Сомервілі і, поки Лютер вивчав у Гарварді додаткові предмети, Емі наступних два з половиною місяці мала відпрацювати на конвеєрній лінії фабрики «Некко» в Кембриджі. Фергюсон пам’ятав вафлі «Некко» з дитинства, зокрема вафельні баталії в дощову погоду в таборі «Парадиз», коли хлопці збиралися разом у хатині й шпурлялися отими твердими маленькими вафельними дисками, а дощ гупав по даху, але якось Розенберг поцілив одному з хлопців під око, і вафельні війни заборонили. Цікавий вибір, сказав Фергюсон Емі в телефонній розмові, але навіщо на фабрику, і взагалі з чим усе це пов’язано? Політика, відповіла вона. Членам СДС цього літа доручили знайти роботу на фабриках, щоби включити в антивоєнний рух представників робітничого класу, що й досі здебільшого підтримували воєнні дії. Фергюсон поцікавився, чи, на її думку, ця ідея виправдає себе. Емі відповіла, що, мовляв, не має поняття, проте якщо навіть внутрішня агітація не спрацює, це стане для неї добрим досвідом, нагодою дещо довідатися про умови праці американців та людей, які виконують цю роботу. Вона прочитала сотню книжок на цю тему, однак літо на фабриці «Некко» мало б навчити її більшого. Повне занурення. Фізична праця, практичні навички. Засукати рукави й рушити вперед. Так?

Так, мовив Фергюсон, але пообіцяй мені одне.

Що саме?

Не їж багато вафель «Некко».

О! А чому?

Вони шкодять зубам. І не шпурляй ними в Лютера. Вони, якщо добре поцілити, обертаються на смертельну зброю, а Лютерове здоров’я важить для мене, адже я хочу цього літа ходити з ним на баскетбол.

Гаразд, Арчі. Я їх не їстиму, і не кидатимусь ними. Я лише їх виготовлятиму.

Джим одержав ступінь магістра фізики в Принстоні і мав намір на початку червня одружитися з Ненсі Гамерштайн. Вони вже зняли двокімнатне помешкання в Саут-Орандж, на третьому поверсі будівлі на розі Саут-Орандж авеню на Ріджвуд-роуд, одна з небагатьох багатоквартирних будівель у місті, забудованому здебільшого односімейними будинками; і вони мали вселитися після повернення з кемпінгу в Беркширі, де проведуть свій медовий місяць. Джиму запропонували викладати фізику у старших класах школи Вест-Оранджу, а Ненсі – викладати історію у Монклерській школі, проте вони вибрали місцем помешкання Саут-Орандж, бо в Джима залишилося там багато друзів, і, оскільки поява дітей не за горами, мало сенс жити в одному місті в ролі майбутніх дідуся й бабусі тих малюків. Цікава думка, сказав собі Фергюсон, він дядько, Емі тітка, а його мати та її батько колишуть двох онуків на колінах.

Говард повертався на ферму у Вермонті не для того, щоб доїти корів чи ремонтувати паркани під колючим дротом, як це він робив у минулому, а щоб реалізувати на практиці знання давньогрецької мови, засвоєні протягом чотирьох семестрів, а саме, перекласти англійською мовою уривки та крилаті вислови Демокріта й Геракліта, двох досократівських мислителів, добре відомих як Веселий Філософ і Плаксивий Філософ. Говард відшукав цікавий уривок з раннього твору Джона Донна[59], який вирішив використати як епіграф до свого проекту: Немає сумнівів, що з-поміж наших мудреців знайдеться багато тих, хто сміятиметься з плаксивого Геракліта, і не знайдеться нікого, хто заплаче над веселим Демокрітом. Та, навіть коли Говард сушив собі голову над власною версією Д. (Дія починається із зухвалості: кінець визначається шансом), і версією Г. (Шлях угору й шлях донизу – одне й те