Читати книгу - "Домбі і син"

— Мені так часто доводиться дякувати вам, — відповіла Флоренс, простягаючи йому обидві руки і світячись щирою вдячністю, — що я вже й слів не маю і не знаю, як зробити це тепер.

— Міс Домбі, — страшним голосом сказав містер Тутс, — якби ви, не відступаючи від вашої янгольської вдачі, могли проклясти мене, ви б… коли дозволите так висловитись… прибили мене значно-менше, ніж цими незаслуженими подяками. Вони діють на мене, як… але, — обірвав сам себе містер Тутс, — це вже відступ від теми, й абсолютно пустий.

Що відповісти на це можна було лише новою подякою, то Флоренс знову йому подякувала.

— Я хотів би скористатися нагодою, міс Домбі, — мовив містер Тутс, — якщо можна, і дещо пояснити. Я мав би приємність при… привезти Сюзанну й раніше, але, по-перше, ми не знали, як звати родича, до якого вона поїхала, а по-друге, вона встигла тим часом переїхати до іншого родича, і якби не розум Курчати, не знаю навіть, чи пощастило б мені її знайти.

Флоренс була певна, що пощастило б.

— Та річ, проте, не в тому, — вів далі містер Тутс. — Товариство Сюзанни, можу запевнити вас, міс Домбі, було великою втіхою й розрадою для мене, при моєму стані духу, який легше уявити, ніж описати. Вже сама поїздка була мені нагородою. Та річ усе ж не в тім. Міс Домбі, я казав уже, що не належу до тих, у кого бистрий розум Я цього цілком свідомий. Думаю, ніхто краще за мене не знає, який я… коли це надто грубий вираз, я сказав би, який я слабкий… на голову. А втім, міс Домбі, я дуже добре розумію, як стоїть справа з… з лейтенантом Уолтерсом. Та хоч яким болючим для мене може бути стан цієї справи (що абсолютно пусте), я мушу все ж визнати, що лейтенант Уолтерс видається мені людиною, достойною щастя, яке впало на його… чоло. Хай же він носить його довго і цінує його, як би робила це цілком інша, недостойна особа, імення якої не варте ніякої уваги. А зрештою, і не в тім річ. Міс Домбі, капітан Джілс — друг мені, і я думаю, що в даний період часу капітанові Джілсу було б приємно, якби я вряди-годи заходив сюди. І мені було б приємно заходити сюди. Та тільки я не можу забути, як фатально повівся одного дня на площі в Брайтоні, і якщо присутність моя тут, хоч найменшою мірою буде неприємна для вас, то прошу єдиного — сказати мені про це зараз, — і запевняю, що чудово зрозумію вас. Я в жодному разі не вважатиму це негречністю, навпаки, — буду незмірно щасливий на виявлене мені довір’я!

— Містере Тутсе, — відповіла Флоренс, — якби ви — мій старий, вірний приятель — перестали бувати у цьому домі, ви зробили б мені велику прикрість. Бачити вас завжди буде мені втіхою.

— Міс Домбі, — сказав містер Тутс, видобуваючи свій носовичок, — коли я й просльозився, то це сльози радості. Все це — пусте, і я страшенно вам вдячний. Дозвольте зазначити — після всього того, що ви так сердечно сказали, — що я більше не маю наміру нехтувати власною особою.

Це зізнання викликало на обличчі Флоренс надзвичай но милий вираз крайнього подиву.

— Я хочу сказати, — пояснив містер Тутс, — що, поки мене не покличе тиха могила, вважатиму за свій обов’язок, як людська істота, тримати себе в якнайкращій формі і… і ходити в таких начищених черевиках, як… як дозволятимуть обставини. Це, міс Домбі, останній раз, що я насмілився виступити із такими особистими зауваженнями. Дуже, дуже вам вдячний. Хай я, загалом беручи, не такий тямущий, як би того хотілося моїм друзям та й мені самому, але, слово честі, я дуже добре тямлю, що таке доброта і тактовність. Мені здається, — натхненно сказав містер Тутс, — що в цю хвилину я міг би надзвичайно яскраво висловити свої почуття, якби… якби тільки знайти початок.

Початок, очевидно, не знайшовся, бо почекавши на нього хвилин зо дві і не дочекавшись, містер Тутс хапливо попрощався і побіг шукати капітана, який був у крамниці.

— Капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, — те, що зараз відбудеться між нами, має відбутися під святим покровом таємниці. Це продовження того, капітане Джілсе, що відбулося між мною і міс Домбі нагорі.

— Що в рубці, що на реях, так, хлопче? — пробурмотів капітан.

— Цілком правильно, капітане Джілсе, — гаряче погодився містер Тутс, тим гарячіш, що зі слів капітанових не второпав анічогісінько. — Міс Домбі, як я розумію, незабаром має побратися з лейтенантом Уолтерсом?

— Атож, хлопче! Ми всі тут одна команда… Уолтер і Втіха серця дійсно мають поєднатися в храмі сув’язі як тільки зроблять заповіді, — шепнув йому на вухо капітан.

— Заповіді, капітане Джілсе? — повторив містер Тутс.

— У церкві, он там, — пояснив капітан, тицьнувши пальцем поза плечі.

— А! — сказав містер Тутс.

— А по тому, — хрипким шепотом сказав капітан, ляснувши містера Тутса по грудях, і з виразом безмежного захвату відкинувся на спинку стільця, — що по тому? А по тому це миле створіння, виховане в таких делікатних умовах, як заморська пташка, попливе через моря-океани разом з Уолтером до Китаю.

— Боже милий! капітане Джілсе!

— Атож, — кивнув головою капітан. — Торговий корабель, що підібрав Уолтера після урагану, в якому і сам збився з курсу, плив до Китаю, тож Уолтер відбув з ними цю подорож і завоював собі визнання на борту і на суші бо то ж найкращий хлопець у світі, — а що в Кантоні помер їхній суперкарго, то Уол-ра, який доти був за клерка, призначили на цю посаду, і тепер він — суперкарго на іншому кораблі того ж власника. Отож, як бачите, — задумано повторив капітан, — наше миле створіння полине через моря-океани разом з Уолтером аж до Китаю.

Містер Тутс і капітан дружно зітхнули.

— Ну, що ж, — провадив капітан далі. Вона його щиро любить. І він її щиро любить. Ті, хто мав би любити та берегти її, цькували її як звіра.