Читати книгу - "Домбі і син"

Коли вона, вигнана з дому, прийшла до мене й упала отам на підлогу, її зранене серденько розірвалося. Я знав це. Я Едвард Катл — і зараз це бачу. І ніщо його незцілить тільки щира, ніжна, міцна любов. Якби я не знав цього, якби не знав, що вона кохає Уол-ра, а він її, братику, то я скорше дав би собі відрубати оці сині руки та ноги, аніж пустив би її в плавання. Але я знаю це, ну, то що ж? Тож я кажу «Бог їм у поміч, і хай буде так! Амінь».

— Капітане Джілсе, — мовив містер Тутс, — дозвольте мати приємність потиснути вашу руку. Ви вмієте так висловитись, що мені аж у грудях тепло стає. І я кажу «Амінь». Ви ж знаєте, капітане Джілсе, що і я міс Домбі обожнював.

— Веселіш! — гукнув капітан, кладучи руку йому на плече. — Тримайся, хлопче!

— Я маю такий намір, капітане Джілсе, — бути веселішим, — із запалом відповів містер Тутс. — І триматися, як тільки зможу. Коли розверзеться тиха могила, капітане Джілсе, я буду готовий до похорону, але не раніше. Однак, не маючи зараз певності щодо свого самовладання, хочу сказати вам і просив би вас ласкаво переказати й лейтенантові Уолтерсу ось що.

— Переказати ось що, — луною обізвався капітан. Спокійно!

— Оскільки міс Домбі була така невимовно ласкава, — мовив містер Тутс з повними сліз очима, — кажучи, що моя присутність не тільки не неприємна для неї, а навпаки, й оскільки і ви, та й усі тут, не менш терпляче й поблажливо ставитесь до того, хто… хто, безперечно, — в голосі містера Тутса забриніла тужлива нотка, — можна сказати, народився через непорозуміння, то я, поки ми всі ще вкупі, заходитиму сюди коли-не-коли увечері. Але я ось про що хочу просити. Якщо трапиться, що мені несила стане дивитися на щастя лейтенанта Уолтерса, і я раптом вибіжу геть, то сподіваюся, капітане Джілсе, що ви і він сприймете це як мою біду, а не вину чи брак самовладання і, твердо знаючи, що я не зичу лиха жодній живій істоті, а найменше з усіх лейтенантові Уолтерсу, — поясните, так ніби знічев’я, що то я пішов прогулятися, чи там подивитись, котра година на дзигарі Королівської біржі. Якби ви могли піти на таку угоду, капітане Джілсе, і поручитися за лейтенанта Уолтерса теж, то для моєї душі це було б таким величезним полегшенням, за яке я радо віддав би чималу частку своїх статків.

— Не треба слів, хлопче, — перебив його капітан. — Хоч який сигнал ви подасте, ми з Уолтером зрозумієм і відповімо як слід.

— Мені набагато легше стало, капітане Джілсе, — сказав містер Тутс. — Я б так захотів зберегти тут добру думку про себе. Я… у мене добрі наміри, слово честі, тільки що, може, їх погано видно. Це так, знаєте, — сказав містер Тутс, — якби «Берджес і К°» хотіли пошити замовникові якісь небачені штани і не могли викроїти того, що мали в уяві.

Після такого винахідливого порівняння, яким він явно трохи пишався, містер Тутс побажав капітанові Катлу всякого добра і пішов.

Добряк капітан, маючи в себе вдома Втіху свого серця та Сюзанну, що доглядала її, сяяв від щастя. З плином часу він дедалі дужче сяяв чимраз більшим щастям. По кількох нарадах з Сюзанною (розум якої він глибоко поважав і не міг забути її мужній випад проти місіс Мак-Стінджер) капітан запропонував Флоренс, з обачності й задля нерозголошення таємниці, щоб замість дочки літньої дами, яка під синьою парасолькою сиділа на Леденгольськім базарі, тимчасово найняти для хатніх робіт когось іншого, кого б вони знали і на кого могли би звіритись. Сюзанна, присутня при розмові, назвала ім’я місіс Річардс, про яку вже раніше говорила капітанові. Флоренс аж проясніла, почувши це ім’я, і Сюзанна, вирядившись того ж таки дня до господи Тудлів, тут-таки й повернулася ввечері з тією ж червонощокою, яблуковидою Поллі, яка вилила на Флоренс при зустрічі мало що менше почуттів, чіж колись сама Сюзанна Ніппер.

Після залагодження цієї стратегічної справи (котрим капітан був надзвичайно вдоволений, як був він тепер вдоволений з усього, що б не робилося) Флоренс лишалося підготувати Сюзанну до неминучої розлуки. Це завдання було вже набагато важче, бо міс Ніппер мала вельми рішучу вдачу і твердо постановила, що повернулася вона для того, аби не розлучатися зі своєю панночкою ніколи.

— Щодо платні, люба міс Флой, — казала вона, — то ви не захочете ображати мене, натякаючи на неї, бо я поклала гроші в ощадний банк і зовсім не збираюся продавати свою роботу та любов у такий час, навіть якби я з тим банком і не зналася або й усі вони прахом пішли, але я завжди була при вас, кохана, відколи вашої матусі не стало, і хоч я не цяця, але ж ви звикли до мене і, о панночко моя люба, рідна, це стільки років, навіть не думайте їхати кудись без мене, бо цього не може й не повинно бути!

— Сюзанно, голубонько, я ж їду в довгу, довгу дорогу.

— Ну й що з того, міс Флой? Значить, я й поготів буду вам потрібна. Довжина доріг — то не перепона, як на мене, хвалити бога, — відповіла палка Сюзанна.

— Але ж я їду з Уолтером, Сюзанно, а з Уолтером я ладна їхати куди завгодно… скрізь! Уолтер бідний, і я не багатша, тож мушу навчитися і сама собі раду давати, й помагати йому.

— Люба моя міс Флой! — скрикнула Сюзанна, знову загорівшись і завзято труснувши головою, — ні для кого не новина, що ви вмієте дати раду і собі, й іншим, маючи найтерплячіше, найщиріше, найшляхетніше серденько на світі, але дозвольте, я перебалакаю з містером Геєм і узгоджу це з ним, бо такого, щоб ви самі блукали світом не може і не повинно бути.

— Сама, Сюзанно? — повторила Флоренс. — Сама? Та ж Уолтер мене бере з собою! — Ах, яка ясна, повна дива й зачарування посмішка засяла на її обличчі! Шкода, що він її не бачив. — Я певна, що ти не станеш говорити з Уолтером, коли я попрошу, — ніжним тоном додала вона, — а я прошу — не треба, дорогенька.