Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Страх? – криво посміхнулась Руся, явно натякаючи що це саме я боюсь, а не вона. – А чи не ця відважна дівчина недавно мене по голові сковородою пригріла? І не стидно тобі брехати? Ти просто боїшся його.
Її слова різонули по слуху, роздратовуючи не менше чим недавні признання. Окинула сестру тяжким поглядом, та між нами влізла Марго.
— Тобі не варто його боятись, він нічого не зможе тобі зробити, — з невинною посмішкою завірила вона мене, погладжуючи мою руку.
Мене від такої відвертої брехні перекривило, так що я вирвала руку і присіла на диван ігноруючи не тільки їх подальші питання, а й власні думки по цьому поводу.
— Виглядає так, наче ваші слова далекі від правди, — підмітила Руслана, нарешті одягнувшись. Вона змірила мене зверхнім виглядом і уперши руки в боки, подивилась на Марго.
— Ні один вовк не може впоратись зі своєю природою, — наче намагаючись цими словами мене заспокоїти, Марго поплескала мене по плечу. І як вона може так говорити, після всього того, що з нею накоїв її чоловік? Вона просто змирилась з цим? Простила його? І зараз так говорить мені, щоб я зробила теж саме? Та ні за що у світі!
— І що по вашому ми маємо просто так закрити на все очі, як це зробили ви? – жорстокі слова, про які я одразу пожаліла, та не стала за них просити вибачення.
Посмішка на її обличчі зависла наче маска, вона дивилась на мене так, наче я дурне дитя, що поняття не має про що говорить. Можливо так воно і є, я не була на її місці, в її ситуації, але хіба це дає їй право навчати мене?
— Не закривайте, — раптом сказала вона, наче кидаючи нам виклик. – Покажіть, що ви не просто маленькі дівчатка, з якими вони мають право робити все, що заманеться. Вперед!
— Ви серйозно? – її тон звучить наче насмішка, та вигляд надто серйозний, він пронизує до костей своїм холодом.
— А чому б і ні? – гордо розправляє плечі Руслана. – Чому б не показати їм де їх місце?
— І ти туди ж? – скептично підмітила, поки сестра вручила мені недопиту пляшку вина.
— Давай, це буде весело! – прийнялась підбурювати мене сестра. – Я ж знаю, ти хочеш їм відімстити куди більше мене.
Вона наче біс у мене на плечі, кокетливо підморгнула. Вино обпекло горло, у скронях затріщало, та не це заставило мене погодитись на цю дурнувату витівку.
— І що ви пропонуєте? – спитала в обох, допивши пляшку.
— У мене є декілька варіантів, — завірила мене Руслана.
***
Машина зупинилась біля заправки ледь не збивши нічим не провинний бак для сміття. У свій мало не єдиний вихідний за два тижні мені менше всього хотілося знову побувати на своїй роботі, та доля у виді божевільної сестрички вирішила інакше.
— Як вам узагалі права видали?! – нарікала Руслана, яка в цей раз по повній оцінила всі водійські навички Місис Тактовність.
— Мій чоловік лікував начальника районного ДАІ, — багатозначно посміхнулася жінка, зовсім не обурюючись поведінкою Руслани, які мало не вирвало на передньому сидінні авто. Щось у цих двох здавалося мені дуже схожим, от тільки я не розуміла, що саме.
— Це багато чого поясняє, — скривилась, згадавши як у нашу першу зустріч вона і не подумала викликати швидку допомогу і тим паче ДАІ.
— Гаразд, тоді я пішла, — Руслана протягнула руку і пані Дем'янова, яка чомусь вирішила спонсорувати наше сьогоднішнє божевілля, видала їй свою кредитну карту. Надто задоволена цим дівчина, мало не підстрибуючи, направилась до заправки. Коли вона пішла в машині запанувала тиша, яку довго ніхто не хотів порушувати.
— Як там твоя сім'я поживає? – спитала жінка наче тільки щоб не мовчати.
— Нормально, — збрехала, бо така відповідь на це питання зазвичай і хотіли почути.
— А мама як? – продовжила вона, та наткнувшись на мій насторожений погляд, пояснила. — Така мила жіночка, авжеж зі своїми особливостями, але все одно дуже приязна.
Незрозуміло, вона так насміхається, чи намагається бути ввічливою? Тож просто відповідаю як воно є.
— Вона в психлікарні уже три тижні, і я не навістила її за цей час ні разу завдяки вашому синочку і дурнуватим законам перевертнів.
Напевне я надіялась, що така груба відповідь її відверне від подальших розмов. Від спраги пересохли губи, тож я відкрила одну з пляшок, куплених на ту ж саму карту, десятком хвилин раніше. Алкоголь обпік горло і викликав приступ кашлю. Поки я помітила сестру, що не спішила виходити з магазинчика заправки, про щось спілкуючись з Василем. От чорт, я й забула, що сьогодні його зміна!
— Як вона себе почуває? Що кажуть лікарі? – все питала Марго, поки я не могла відірвати погляд від сестри, що наче сварилась зі своїм залицяльником.
— Вона перестала їсти, тому що обох її дітей забрали з дому. Як по вашому вона має себе почувати? Та й лікарня – це не санаторій, вона…
— Вона ламає тебе, — перервала мої пояснення Марго, наче на власній шкурі знає, що це за місце, і як воно руйнує людей.
Мені хотілось поставити її на місце, але в цю мить Руслана вирвалась з магазину разом з каністрою бензину в руці. За нею кинувся Василь і навіть схопив її за руку, не даючи піти. Вилаявшись, я вийшла на вулицю, збираючись їй помогти, та так і застила біля машини. Сестра легким рухом ухвалила хлопця за руку, а потім перекинула через себе, наче він нічого не важив. Так що йому не лишилось нічого іншого, окрім як розпластатись на землі та відпустити її руку. Руся щось сказала йому на останок, підхопила каністру і все так же задоволено посміхаючись побігла до машини.
— Все в порядку? – спитала її, перш ніж вона вручила мені тяжку каністру, з таким виглядом наче ми збираємось на шашлики, а не мститись.
— Краще не буває! – завірили мене, після чого посадили назад в машину.
— Ну, що дівчатка, вперед до цілі? – підхопила її тон Марго, хоча всього лиш мить назад, мені здавалось, що вона розплачеться.
Всього за пів години ми вже в'їжджали на територію будинку Дем'янових.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовче прокляття, Марія Власова», після закриття браузера.