Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

ніколи ніжністю. А їй, натомість, вперше за сьогодні зробилося по-справжньому страшно. Прожити все своє життя з паном Зміцером? Не так вона уявляла його, те своє життя. Та чи ж уявляла?

– Рутенія візьме обітницю покінчити з відьомською справою та похреститься в віру католицьку, прийнявши нове ім'я, – продовжував Зміцер. – Я дам їй християнську освіту, шляхетство та буду піклуватися про неї, як має чоловік піклуватися про свою дружину.

– Чи згодна ти, Рутенія з Києва, прийняти щедру пропозицію пана Зміцера? – повагом проказав суддя.

Було помітно, що він все ще нервується, і що поява Зміцера порушила його плани екзекуції, за яку, напевно, йому було добряче заплачено. Та плисти проти течії він також не полюбляв.

А Рута бажала лише побачити обличчя Олеся. Хоча б на мить зустрітися з ним поглядами, щоб дати вірну відповідь. Її руки спітніли, їй хотілося за звичкою закусити ніготь, але мотузка не давала навіть поворухнутися. Вона намагалася уявити себе поруч Зміцера, а бачила лише ропуху поруч із благородним вовком. І саме ця картинка, пробившись до її жіночого єства, ніби натякнула: красивий, багатий, шляхетний чоловік робить пропозицію такій невдасі, як ти. Робить при всіх, визнає тебе, осуджену натовпом, не служницею, не коханкою, а дружиною!

– Я згодна, – тихо сказала Рута.

Її голос не тремтів, а руки припинили пітніти.

– За однієї умови – ви відпустите Олеся Чернецького.

– Він поїде в заслання, – ніби чекаючи на подібне, відповів суддя, схвально трясучи сивою бородою.

– На тому й порішили. Розв'яжіть її, – віддав наказ Зміцер.

Пахолки Зміцера, ті самі, яких Рута рятувала під Києвом, кинулися її розв'язувати. І лише тут, побачивши їхні радісні й здорові обличчя, вона згадала умову Зміцера – відмову від чаклування. Ні, вона сьогодні не померла, але частина її таки була вбита. Іншу ж її частину, відв'язавши від стовпа, повели в чергову, золоту, в'язницю. А Олесь навіть не озирнувся.

Навський Великдень[26]

Молитися. Кожного разу, коли вві сні прилітає сорока. Кожного разу, коли сниться мама, що ховає свою книгу в ікону на покуття. Молитися й забувати.

За вікном дівчата співали веснянки. Так весело співали, радіючи сонячній неділі. «Повертаються від церкви», – подумала Рута, намагаючись розгледіти співачок крізь товсте віконне скло. Сонце стояло вже високо, певно наближалося до полудня. Ніколи раніше молода жінка не спала так довго, а в ці останні два тижні до півдня й не прокидалася. Із паном Зміцером вони побралися на другий день після її спасіння. Та спершу Руті довелося покатоличитися. Зміцер нарік її Барбарою, на честь покійної бабусі. Дивно це якось, нарікати дружину іменем бабусі… Та яка їй різниця. Наказали б Руті десять років тому зректися віри, то ні за що б не послухала. А зараз… Було якось байдуже. Велес – святий Петро, Мокша – Параскева-П'ятниця, Перун – Ілля Пророк… вони все одно лишаться для неї святими. А люди? Хай собі думають, що хочуть.

Дівчата тим часом дзвінко виводили знадвору:

– Кроковеє колесо, колесо,

Вище тину стояло, стояло,

Много дива бачило, бачило…

Чи бачило колесо, колесо,

Куди милий поїхав, поїхав?

За ним трава зелена, зелена…

Так і минав другий тиждень її заміжжя, її добровільного відречення від світу. За товстими вікнами й огорожами. У маєтку Зміцера, розташованому в малесенькому селі під Браславом[27], була власна капличка, а у Рути – власний сповідальник. Глухуватий дід-ксьондз[28] із хитрими очима завжди був готовий вислухати й прочитати Ave Maria, тож Руті не доводилося зайвий раз ходити поміж люди. Зміцер того не хотів, та й Рута попервах не дуже рвалася до світу.

Після чудотворного повернення до життя Зміцер Беркутович залишив свою посаду в Києві та переїхав у родовий сільський дім, садибу справжнього шляхтича-аскета. Туди ж він узяв і молоду дружину, давши їй своє шляхетське прізвище й власну світлицю в кілька скаженів.

Спершу вона думала, що таке життя їй навіть до вподоби. Мир і спокій, яких так бракувало з початку весни, нарешті прийшли й до неї. Ба більше, у Рути з'явився дім. Навіть не дім – маленький палац, як спершу їй здавалося, білосніжна мурована садиба, про яку вона хіба що мріяла в дитинстві, із рясним садом та великим фільварком, на якому працювали селяни.

Мішки під очима та зморшки, що з'явилися в Києві від утоми й постійної напруги, почали потроху зникати, постава її вирівнювалася, а рухи ставали м'якшими. Проте всередині із кожним днем їй робилося лише тяжче, ніби задуха брала. А коли її законний чоловік торкався її руки, шиї, грудей, стегон, то їй хотілося з силою відкинути його руку, провалитися крізь землю, аби тільки він лишив її в спокої. Але він не лишав. І приходив до неї щоночі, і щодня обідав із нею в густій гнітючій тиші.

Зміцер не розпитував Руту про її минуле життя. Добре, що не треба було виправдовуватися чи кривити душею. Усієї правди вона все рівно би не сказала. Та й він не поспішав розповідати про себе. Більше говорив про віру, про важливість сім'ї та обов'язок.

У цьому обов'язку та в цій щоденній покорі було щось неприродне. Уперше з часів дитинства Руті доводилось коритися чужій волі. Носити сукні з блаватів[29], що замовляв для неї чоловік, хитромудро зачісуватися, покривати голову, відбілювати шкіру спеціальними відварами та цинком, читати разом із ним Біблію й увесь час відчувати себе недостойною його невтомної ласки.

А ще, вона намагалася забути про мамину книгу, відібрану перед судом. Та як було не думати, у чиї руки потраплять ретельно зібрані заговори, призначені лише для неї?

Рута підвелася з високого ліжка, збила пухову перину, поправила подушки. Вона могла б цього не робити, просто кликнути служницю, але від неробства в неї вже починала боліти голова.

Челядниця на ім'я Оксана занесла глек із водою для умивання.

– Ось, гостинця для пані сам пан-господар передав.

Золотий перстень із викарбуваним зображенням Діви Марії лежав на маленькій оксамитовій подушці.

– Він тебе, ясновельможна, так любить! Так любить! – торохтіла служниця, роздуваючи округлі червоні щоки.

– Що ж він сам не віддав, із рук в руки? – спокійно відказала Рута, байдуже приміряючи перстень.

Той ніяк не хотів налазити на її пухкі пальчики, хіба що на мізинець.

– Поїхав на лови зраночку. Та, по правді кажучи, – перейшла на шепіт прислужниця, – він боїться пані.

– Боїться? Мене?

– Боїться, що пані його до