Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

себе причарувала. Що він її насправді не любить. І ще, боїться, що пані натомість ніколи не полюбить його.

Рута відвернулася до вікна, ніби милуючись подарунком. Вона ледь не до крові закусила нижню губу.

– Пан не знає, що таке бути причарованим. І слава його католицькому богу.

– Такого, як пан, я би сама причарувала, якби вміла! Землю би їла, на каторгу б пішла, хрестом у церкві би на позір людям тиждень лежала, щоби він лише на мене подивився!

Повернувшись нарешті до служки, Рута уважніше пригледілась до дівчини. Та була невисокого зросту, смаглява, мала приємне жваве личко та струнку поставу. У довгу темно-русу косу були вплетені різнобарвні стрічки, а голова охайно заквітчана живими конваліями. І справді, чому Зміцер не звертав уваги на цю милу покоївку? Чи він, добрий християнин, узяв її, Руту, заміж лише з почуття вдячності?

– То думаєш, Зміцер мене любить?

– Ще й як любить! Він не переживе, якщо пані розіб'є йому серце, – навіщось додала челядинка.

Довго після тої розмови Рута не могла поворухнутися. Коли вона заплющувала очі, їй здавалося, що вона тонула в в'язкому Зміцеровому коханні. Так вона просиділа допоки не покликали на обід. Отже, Зміцер уже повернувся.

– Ну що може робити пані цілісінький день? – із порогу сказала вона чоловікові, заходячи до трапезної та накидаючи на себе маску байдужості.

Від столу пахло смаженим м'ясом, печеними яблуками та хлібом. Рута сіла на великий різьблений стілець, ліниво відщипуючи шматок ще теплої паляниці.

– Наглядати за челяддю, вишивати, гуляти в саду, розважати гостей… – відповів отетерілий пан Беркутович, відкладаючи ложку.

– Яких гостей? Милий, ти ж мене з часу нашого весілля нікому не показуєш. Та й то, одне лиш слово – весілля… Обвінчалися потай, утекли сюди, чимдалі від людей. Мені й байдуже до тих весільних танців із піснями, чи до шляхетних пань, які б мали прийти до мене кланятися чи, принаймні, вітатися… Нехай я і не звикла співати й танцювати в гурті чи переливати з пустого в порожнє з сусідками, я не шляхетна, не знатиму навіть про що говорити, але… я би хотіла хоч іноді бачити людей, світ… а ти ж мене соромишся, – випалила вона, переводячи подих.

– Рутеніє, навіщо ти таке кажеш…

– Навесні я звикла збирати перші трави, сіяти огірочки під хатою, білити стелю… І цього ти теж соромишся, чи ж не так?

Зміцер ласкаво взяв її за руку, роблячи над собою зусилля, щоб жодним чином не виказати незадоволення гонором дружини. Увесь ніби пронизаний благородством, із військовою виправкою й ясними очима, ніжними пальцями й чуттєвими губами, які навіть зараз лише до неї посміхалися з-під пшеничної, всіяної сивиною бороди. А їй хотілося висмикнути свою руку й скоріш її обтерти, бо від того солоду починало нудити.

– Я задихаюся тут, Зміцере, – сказала вона, зібравши волю в кулак і залишаючи руку з коштовним перснем на місці.

– Потрібен час. Люди забудуть. А поки вони тебе не забули, для них ти чи то свята, чи то відьма. Але й те, і інше – шлях проти Бога.

– Чи ж проти Бога врятувати смертника або дарувати зір сліпому?

– Лише Господь знає, кому жити, а кому помирати. Не можна втручатися в його справи…

– Коли б я тебе тоді не врятувала…

– Я кожного дня молю Христа-Бога простити мені, – різко відповів він.

– За що? За те, що лишився живим? – нарешті відняла руку жінка.

– За те, що не відаючи того, зрушив із дарованого мені шляху.

– Може, твій шлях у тому, щоб мудро судити людей, по-батьківськи вирішувати чвари, керувати містом, як ти це робив у Києві, а не гнити заживо тут, на цьому хуторі, і щодня жаліти себе!

Зміцер дивно глянув на Руту. Ніколи раніше вона не підвищувала голос, ніколи раніше не говорила з ним так…

– Тоді, на площі, коли судили Килину, я проявив слабкість. Я ще не зустрічав таких сильних духом жінок, як ти. Я заплющив очі на гріхи тієї відьми лише заради тебе, не бажаючи ставати тобі ворогом. Та зараз бачу, що треба було покарати за діяння проти Бога вас обох.

Тепер остовпіла Рута. Жодного слова не спадало їй на розум. Та й сам розум відмовлявся сприймати ті гострі, мов списи, слова чоловіка.

– Я хочу сина, – нарешті сказав Зміцер тихим голосом. – Синів. Виростити їх разом із тобою…

– У відьом народжуються лише дівчатка! – ледь не викрикнула вона, переповнена роздратуванням.

– Ти більше не відьма! – нарешті гримнув на неї Зміцер, і враз сам злякався свого голосу. – Ми уникнемо цього прокляття.

– Прокляття? – зараз перед очима Рути постали її матір і сама вона, маленька дівчинка, що вважає свою маму проклятою. – Чи ж бо шляху, дарованого Господом?

– Із тобою неможливо сперечатися, красуне моя, – уже спокійно проказав Зміцер, пестячи пасмо її рудого волосся, що вибилося з-під шовкової білої хустки. – Але ти дала обітницю. Що ти хочеш, щоб я для тебе зробив?

– Візьми мене кудись. На ярмарок… бодай на базар. Куплю собі разок намиста, хоч людей живих побачу, – видихнула вона, не вбачаючи сенсу далі сперечатися.

Тяжким поглядом обвів Руту її чоловік. Але сказав лише:

– На Великдень у Браславі будуть гуляння. Заїдемо туди одразу після костьолу.

– …Чи бачило колесо, колесо,

Куди нелюб поїхав, поїхав?

За ним трава полягла, полягла,

Дібровонька загула, загула!

– закінчували розпочату співанку десь за вікном дівчата.

Того дня небо затягло хмарами. Зазвичай на Великдень тепло й сонячно, але нині зривалося на дощ.

– Як же файно співпало цього року, і католицький, і православний Великдень в один день! Хіба люди зважатимуть на погоду? Зараз же всі підуть на майдан танцювати й крашанки бити! – розпинався сивий дідуган зі зморшкуватим обличчям, шляхетно, хоч і скромно, вдягнений.

Люди повагом виходили з костелу Божої Матері, благоговійно посміхаючись чи позіхаючи після всенощної.

– Ось ти, пане Зміцере, ведеш дружину на гойдалки? – не відставав дід, чіпляючись пану-шляхтичу за гаптований рукав.

– Гойдалки – то поганський звичай. Недарма в церковному законі сказано, що хто на гойдалці вб'ється, того як самогубця за межами цвинтаря ховають.

– А те, що Ісус Христос кожен божий рік у інший день воскресає, то лише мене непокоїть? – раптом запитала Рута.

На щастя, саме подали ридван, тож говіркий дідуган лишився позаду, а четвірка гарних доглянутих коней понесли подружжя на майдан.

Там уже гуляли. Троїсті музики вигравали «Козака» для прибулих із Січі запорожців, а ті жваво вистрибували й витанцьовували з шаблями й