Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

не можу ж я тiєї жалоби затаїти, бо вони ще й далi жалiтимуться». Старшина почав йому i те й се, що це жалоба — «пустяк униманiя, бо то писав такий ябедний i нестоющий чоловiк розуратний», — так що ж ти з ним зробиш, коли вiн каже, що громада про його, про Зiнька, не так озвалася i нiкоторого доказательства нема? Ну, старшина таки догадався, що йому сказати. «Пождiть, — каже, — ваше високоблагородiє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такi, що первий сорт». — «А не брешеш?» — «Буду стараться з усiєї сили, ваше високоблагородiє». — «Ну, гляди ж: iще трохи пiдожду, а там уже як знаєш!»

Добре сказав старшина, та таки ж треба й справдi тiї доказательства вишукати. Що б же його вимiзкувати? Якби так, що проти начальства щось робив або казав! Дак свiдкiв же треба буде… а вони бач якi: всi галасували, а як треба, то й поховалися в громадi!..

Ех, якби їх промiж себе посварити, то б найкраще було! Тодi б їх гурт розбився i розлiзлися б вони, як рудi мишi. Тодi пропала їх сила, бо вони поти страшнi, поки в гуртi, а кожного поодинцi з'їсти легко — ого-го! Порiзнити їх, каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?

Iшов Рябченко вже вулицею i проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як вiн її проминав, iз хати вийшла молодичка, а за нею, випроводжаючи її, баба Мокрина. Довела її до ворiт, попрощалися, баба вернулася знову у хату, а Гаїнка, — бо це вона була, — пiшла вулицею.

«Чого це вона до баби Мокрини ходить? — думав Рябченко. — Певне, якесь ворожiння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так умiє видурити грошики! Та за що вона в цiєї видурює? Що вона їй бреше?»

Рябченко думав про це так собi — от-бо думалося. Вiдразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справдi? От би штука була! Тодi Зiнько певне посварився б iз Грицьком. Оце вже була б у їх у гуртi одна сварка, то ще й'не маленька. А там i другу можна б притулити… хоч би i таку ж саму… Нi, про це треба помiркувати, гарненько помiркувати!..

Вiн пiшов веселий, усмiхаючись, а днiв через кiлька ввечерi пiзно застукав у вiконце до баби Мокрини.

— А вiдчинiть, бабо!

Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремiв голос, зараз пустила.

— Здоровi були, бабо!

— Здоров, синку, здоров! Сiдай у мене!

— Як ся маєте, бабо?

— От, як там! Старому — аби день до вечора: однак скоро вмирати.

— Ну, ви, бабо, ще такi, що хоч i замiж!

Баба засмiялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубiв. Вона хоч i стара була, та ще кремезна i нiколи не вживала нiяких тих лiкiв, що сама надiляла їми людей.

— А я до вас, бабо, за дiлом.

— Скажеш, синку.

— Хочете заробити карбованця?

— От, чому б не хотiти?

— Да я вас питатиму, а ви менi кажiть. Якщо прийдеться до дiла, дак тодi я вам i скажу, як заробити.

— Питай, синку; що можна, дак i скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й грiх казати.

— Знаю, знаю, бабо… Та це не грiх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зiнькова?

Баба глянула на Рябченка неймовiрним поглядом.

— А тобi чого до Зiнькової Гаїнки? — спиталася.

— От! Я казав, що я питатиму, а ви вiдказуйте, а тепер ви самi питаєтесь! Менi до Зiнькової Гаїнки нiчого не треба, а тiльки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зiнька привернути? Баба засмiялася:

— Нi, не того. їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.

— Дак це до вас ївга за цим ходить?

— Ти вже й знаєш! — гостро глянула на нього баба.

— Я багато дечого знаю… Дак ходить?

— Була.

— Хiба Зiнько до неї не привертається?

— Каже, що нi.

— Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зiходяться на луцi, у вербах над криничкою?

— Нi, не знаю.

— Дак я вам це кажу.

— А нащо менi його знати?

— А коли до вас Гаїнка прийде знову?

— Завтра ввечерi я їй звелiла прийти.

— Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви нi їй, i нiкому нiчого не кажiть, а про верби добре розкажiть — так, щоб вона побачила, що Зiнько зовсiм прилип до Ївги.

— Ну?

— Ну, то й матимете за це карбованця.

— А тобi нащо це?

— От, бабо: ви такi старi, а ще постарiти хочете! Так менi треба! За це матимете карбованця — його вам треба.

— Гаразд, синку.

— Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама нi до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?

— Нi, не чула… Що не чула, то не чула, — не буду й грiшити, нi!..

Баба аж головою закрутила, так не хотiла грiшити.

— Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так iзробити, щоб про це Зiнько довiдався? Га, бабо?

Вiн прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всмiхаючись.

— Та воно… не знаю, чи не грiх тiльки воно буде… — вагалася праведна баба Мокрина.

— Нi, бабо, який же там грiх? Це ж ви не самi вигадали, це ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловiковi знати, що його жiнка ро'обить… а жiнцi так саме про чоловiка треба знати…

— Та воно… та тiльки…

— Усе грiх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свiчок до церквiаи купите, то й одмолите грiх.

— Хiба що так! — згодилавася баба Мокрина.

— От i добре! Тiльки це так треба зробити, бабо, щоб Зiнько i Гаїнка не вiд одкнiєї людини про це чули, а щоб скрiзь про це люди гомонiли… щоб пустити луну по всьому селу…

— Знаю вже, знаю!

— От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам i принесу два карбованцi.

— А не одуриш??

— Нi.

— Забожись!

— Побий мене хрест!

— Коли добре зроблю, так купиш надвище вiд плати ще й чорний платок у ярiетмарку на Покрову?

— Схотiлося платка. От тан. ки пiдуть баба замiж! Та вже нема що робити — куплю.

— А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.

Веселий пiшов Рябченко