Читати книгу - "Викрадач вічності"

дощ уві сні. Та насправді цей дощ означав кінець марева.

— Ох, дитино… — почувся голос пані Ґріффін.

Гарві повернувся до неї. Старенька стояла неподалік і дивилася на небо — над їхніми головами з’явилася невеличка блакитна прогалина, і вперше, відколи Гуд заснував свою ілюзорну імперію, цей клапоть землі побачив справжнє небо. Та пані Ґріффін дивилася не на небо, а на зграйку летючих вогників.

Кулі, заготовані Гудом на харч, виринали з руїн будинку й прямували до озера.

— Душі дітей, — сказала пані Ґріффін і ледь чутно зітхнула. — Яка краса.

Гарві побачив, що її тіло стає прозорим, вицвітаючи в нього на очах.

— О ні, — прошепотів він.

Вона відвела очі від неба та подивилася на кота, який сидів у неї на руках. Тваринка теж втрачала справжність.

— Ти тільки поглянь на нас, — сказала пані Ґріффін із сумною стомленою посмішкою, — це так чудово.

— Та ви ж зникаєте.

— Я й так надто довго затрималася на цьому світі, мій солоденький, — відповіла вона.

На її очах зблиснули сльози, але це були сльози радості, не печалі.

— Гарві Свік, ти — хлопчик з найяскравішою душею, що мені доводилося бачити, — промовила вона. — Сяй і надалі, гаразд?

Гарві дуже хотілося попросити пані Ґріффін ще хоч трохи побути з ним, але він не міг дібрати потрібних слів. Та навіть якби й знав, що казати, Гарві розумів егоїстичність свого бажання. Перед нею відкривався шлях до нового життя, в якому сяє кожна душа.

— Прощавай, мій любий, — сказала вона. — Не знаю, куди йду, одначе я завжди тебе пам’ятатиму.

Її примарна постать розчинилася в повітрі, і Гарві лишився серед руїн наодинці.

Викрадач тікає

Хлопець лишався сам недовго. Щойно пані Ґріффін і Тушко зникли з очей, він почув, що його хтось гукає. У повітрі ще стояв пил, тож Гарві не одразу побачив, хто це. Однак за хвилину він угледів, як хтось пробирається до нього крізь уламки.

— Лулу?

— А хто ж іще? — засміялася дівчинка.

На її одязі все ще виблискувала озерна вода, та вона скрапувала на землю разом з рештками сріблястої луски. Лулу простягнула до Гарві руки. Людські руки.

— Ти звільнилася! — вигукнув Гарві.

Він підбіг до неї та міцно-преміцно обійняв.

— Ти звільнилася! Аж не віриться!

— Ми всі звільнилися, — сказала вона й озирнулася на озеро.

Гарві побачив неймовірну картину: крізь мряку й туман до нього наближалася процесія веселих дітей. Ті, які йшли попереду, вже стали людьми, а ті, що далі, поступово позбувалися риб’ячої подоби.

— Нам усім треба забиратися звідси, — сказав Гарві й подивився на мур. — Думаю, тепер туман нас не спинить.

Одна дівчинка помітила серед розвалин коробку з одягом і покликала всіх. Лулу цьомкнула Гарві в щоку та долучилася до колишніх бранців.

— А от я тебе слинити не збираюся! — почувся голос із куряви.

Наступної миті з неї виринув Венделл. Товстун усміхався від вуха до вуха.

— Як тобі це вдалося? — Венделл роззирнувся довкола. — Ти що, Дім по цеглинці розібрав?

— Десь так, — сказав Гарві, не в змозі приховати гордість.

З озера долинуло якесь ревіння.

— Що це? — стрепенувся Гарві.

— Вода витікає.

— З озера? Куди?

Венделл знизав плечима.

— А не байдуже? — мовив він. — Певно, до пекла.

Гарві не міг проґавити такого видовища. Він рушив до озера. Крізь куряву було видно, що воно перетворилося на вир, спокійні води закрутилися несамовитою спіраллю.

— До речі, а що з Гудом? — поцікавився Венделл.

— Його більше нема, — Гарві зачаровано дивився на водоверть. — І помічників його теж.

Щойно він це сказав, як хтось озвався:

— Не зовсім.

Гарві відвернувся від води. Серед руїн стояв Ріктус: його модний піджак висів дрантям, а обличчя було вкрите білим пилом. Він був схожий на клоуна, який завжди посміхається.

— Чого б це я отак узяв і пішов? — сказав Ріктус. — Я ж не попрощався.

У Гарві відвисла щелепа. Гуд зник, а з ним і всі його чари. Як же Ріктус вижив після загибелі хазяїна?

— О, я знаю, про що ти думаєш, — закихкотів Ріктус і поліз до кишені. — Чого я ласти не склеїв? Що ж, розповім. У мене був запасний план.

Він витяг з кишені скляну кулю. Вона сяяла так, наче в ній палала дюжина свічок.

— Поцупив у старого трохи магії, — вів далі Ріктус. — Вирішив перестрахуватися. Бо що як я йому обридну? Що як змилостивиться й вирішить покласти край моїм стражданням на цій грішній землі? Ну його в баню.

Ріктус підніс кулю до своєї хитрої пики.

— Енергії з цієї кулі вистачить років на двадцять, якщо не більше. Я збудую новий Дім і почну з того, на чому спинився Гуд. Ой, я тебе засмутив? Не бійся. У мене й для тебе місце знайдеться, — він поляскав себе по стегну. — Станеш моїм песиком. Полюватимеш за дітлахами й тягтимеш їх у Дім, до дядечка Ріктуса, — він знову ляснув по нозі. — До мене! Бігом! Швидко, бо зараз як розізлюсь і…

Він затнувся й зиркнув під ноги.

— О ні… — перелякано зашепотів Ріктус. — Благаю, я…

Однак він так і не договорив. З розвалин з’явилася велетенська рука з довжелезними пазурами й потягнула його під уламки.

— Моє! — почулося із землі. — Моє!

Гарві одразу впізнав Гуда — тільки в нього був такий огидний голос.

Ріктус борсався в кулаці хазяїна, намагаючись намацати якусь зброю. Та нічого годящого не знаходилося. У нього лишилося тільки одне — його балакучість.

— Це для вас, — вищав він. — Я беріг цю магію спеціально для вас!

— Брехло! — гаркнув Гуд.

— Чесно! Присягаюся!

— Дай сюди! Негайно!

— Куди покласти? — прохарчав Ріктус.

Хазяїн трохи послабив хватку, і Ріктус став на коліна.

— Сюди… — сказав Гуд.

Кігтем мізинця він тримав слугу за комір, а вказівним пальцем тицьнув на купу уламків.

— Лий на землю.

— Але ж…

— На землю, я сказав!

Ріктус стиснув сферу, і вона розкололася. Її сяйливий вміст заструменів на землю.

На мить усе стихло, а потім руїни здригнулися.

Ріктус зіскочив з кігтя, та накивати п’ятами не встиг. Уламки деревини та каміння почали збиратися докупи — туди, куди він щойно вилив рештки магії.

Дрібні трісочки злетіли в повітря. Ріктус ледь устиг прикрити голову, коли град з мотлоху посилився.

Гарві стояв осторонь і міг би запросто втекти. Та хлопчик знав: якщо він зараз дремене, то ворог оклигає і цю справу не буде завершено — згадка про Гуда постійно крутитиметься в голові, як невідчепний кошмар. І хай там що на нього чекає, краще зустрітися з Гудом віч-на-віч, аніж утекти і