Читати книгу - "Я вмію стрибати через калюжі"

школі як фахівець з усіх питань, що стосувалися живиці. Я казав, скільки її треба брати й як втирати, пояснював, які властивості має та чи інша живиця — і все це тоном знавця, що не терпить заперечень.

Згодом, однак, я перейшов на інший засіб — кору акації. Я поливав її окропом і занурював руки в коричневу рідину. Хлопців я запевняв, що від цього шкіра дубіє, й на доказ показував свої зашкарублі від милиць долоні. Я багатьох навернув у свою віру, і пляшечка коричневого настою кори коштувала чотири скляні кульки для гри; якщо ж колір рідини наближався до чорного, за неї давали шість сигаретних карток.

Спочатку я сидів у тому кутку класу, де викладала міс Прінгл. Там парти стояли ярусами, причому останній ряд був мало не під стелею. За кожною партою на лаві без спинки сиділо по шестеро учнів. Складаними ножиками на партах були вирізьблені ініціали, кола, квадрати і просто глибокі борозни. В деяких кришках були прорізані круглі отвори, крізь які можна було кидати вниз, у відділення для підручників, гумку чи олівець. На кожній парті стояли в гніздах по шість чорнильниць, і біля кожної був жолобок для ручок та олівців.

Малюки писали на грифельних дошках. У кожній дошці вгорі була просверлена дірочка, а крізь неї просилений мотузок, на якому трималася ганчірка.

Щоб стерти написане, треба було поплювати на дошку, а потім витирати ганчіркою. За кілька днів од ганчірки починало тхнути, й тоді доводилося випрошувати в матері нову.

Учні намагалися набрати для плювка якомога більше слини: для цього треба було втягти щоки і як слід попрацювати щелепами. Добрячий плювок був предметом гордості, й учень демонстрував його сусідові по парті, а потім нахиляв дошку й спрямовував струмочок слини туди й сюди, аж доки він звужувався настільки, що далі бавитися було вже нецікаво. Тоді учень витирав дошку ганчіркою й починав знову прислухатися до того, що розповідала міс Прінгл.

Міс Прінгл вважала, що механічне повторення назавжди вкарбовує в пам’ять будь-яке правило, а тому пояснювати його немає рації.

Спершу ми завчали абетку, щодня повторюючи її, а потім весь клас виспівував:

— Ка-і-те — кіт, ка-і-те — кіт, ка-і-те — кіт.

Ввечері можна було похвалитися перед матір’ю, що ти знаєш, як пишеться слово «кіт», і в матері твоя вченість викликала захоплення.

А втім, на батька моя похвальба не справила належного враження.

— До дідька «кота». Скажи-но краще, як пишеться «кінь».

Я легко засвоював пояснення вчителя — якщо уважно слухав. Але на уроках я любив хихотіти й теревенити, і кийок частенько гуляв по моїх долонях. Додому я щоразу повертався, чогось не засвоївши й не вивчивши, і школа робилася для мене дедалі осоружніша. На думку міс Прінгл, я мав дуже поганий почерк, і, переглядаючи мої письмові вправи, вона завжди невдоволено прицмокувала язиком. Зате малювання мені подобалось: я малював евкаліптові листки, і вони в мене виходили краще, ніж в інших. На уроках креслення ми рисували куби, й мої завжди були криві.

Раз на тиждень у нас бував урок з природознавства. Я любив ці уроки, бо на них дозволялося стояти круг столу, й ми штовхалися, вовтузились і взагалі розважалися кожен на свій смак.

Одного разу містер Такер відчинив шафу, в якій зберігалися кілька скляних пробірок, спиртівка, пляшечка із ртуттю і шкіряне кружальце, до центра якого був прикріплений мотузок. Поклавши всі ці предмети на стіл, він сказав:

— Сьогодні нашою темою буде вага повітря. Вона дорівнює чотирнадцяти фунтам на один квадратний дюйм.

Для мене ці слова були позбавлені будь-якого змісту, але я стояв поряд з Меггі Малліген, і мені закортіло похизуватися своїми знаннями.

— А мій батько каже, — заявив я, — що чим більше повітря наковтається людина, тим вона буде легша й нізащо не потоне в річці.

Я вважав, що це безпосередньо стосується теми уроку, але містер Такер повагом поклав шкіряне кружальце на стіл, подивився на мене нищівним поглядом і процідив крізь зуби:

— Затям собі, Маршалле, що нас не цікавить ні твій батько, ані його спостереження, навіть якщо ці спостереження свідчать про дурість його сина. Тож слухай, будь ласка, урок.

Тоді він узяв шкіряне кружальце, змочив його й притис до столу, і жоден з нас не подужав його віддерти, тільки Меггі Малліген, смикнувши, відірвала його від столу й тим самим довела, що повітря не має ніякісінької ваги.

— Я б так хотів що-небудь тобі подарувати, — сказав я Меггі, — але в мене нічого немає.

— А книжечки з малюнками в тебе є? — спитала Меггі.

— Є дві — лежать під ліжком, — зрадів я. — Я подарую їх тобі.

14

Я поступово зжився з милицями. Руки в мене розвинулися поза всякими пропорціями до решти тіла, шкіра під пахвами зашкарубла і стала тверда. Милиці мені більше не муляли, і я ходив на них зовсім вільно.

Виробивши кілька способів пересування, я дав їм назви алюрів: крок, клус, галоп, кар’єр. Часто я падав, бувало, сильно забивався, але врешті-решт навчився падати так, щоб не ушкоджати «погану» ногу. Всі свої падіння я також розрізняв за певними ознаками і, щойно спіткнувшись, уже наперед знав, як упаду — «добре» чи «погано». Якщо милиці сковзалися, коли я вже виніс тіло вперед, то я падав на спину, й це було найгірше, бо моя «погана» нога підверталась і опинялася піді мною. При такому падінні я боляче забивався і, щоб стримати сльози, молотив руками по землі. Якщо ж сковзалася або перечіплювалася за камінь чи корінь одна милиця, то я падав уперед, на руки й ніколи не забивався.

Але так чи так я завжди ходив у синцях і гулях, і щовечора мені доводилося мазати йодом нові подряпини.

Та мене це не засмучувало. Я сприймав ці прикрощі як щось природне й неминуче й ніколи не пов’язував їх із своїм каліцтвом, бо, як і раніше, калікою себе не вважав.

Почавши знову ходити до школи, я пізнав те, що зветься смертельною втомою — лихом, що переслідує всіх калік.

Я завжди обирав найкоротший шлях, зрізав кути, йшов навпростець. Я пробивався крізь зарості будяків, щоб не зробити кількох зайвих кроків в обхід, ліз через огорожі, навіть якщо до хвіртки від того місця лишався десяток ярдів.

Нормальна дитина не може йти вулицею спокійно: вона пританцьовує, підкидає ногою камінці й у такий спосіб витрачає надмір енергії. Я теж відчував таку потребу і, йдучи шляхом, підстрибував і робив усілякі незграбні