Читати книгу - "Я вмію стрибати через калюжі"

бугай був більший, він притис супротивника до дерева і прохромив йому бік. Той заревів і кинувся тікати. По його задніх ногах цебеніла кров. Він біг дорогою просто на нас, а Макдональдів бугай гнався за ним, на ходу штрикаючи рогами.

Джо, Фредді й Ябеда вмить видерлися на паркан, але Меггі залишилася зі мною й не випустила ручки візка. Вона намагалася скотити візок з дороги, але не встигла. Макдональдів бугай підчепив його рогами, візок перекинувся, я вилетів з нього, але впав на папороть і не забився. Меггі Малліген теж лишилася ціла і здорова.

Але колесо візка зігнулось, і Меггі взяла мене на плечі й понесла додому. Перепочивала вона лише чотири рази — Джо з Фредді рахували.

Візок ми звичайно залишали біля дверей школи, й до класної кімнати я заходив на милицях.

Школа містилась у довгій кам’яниці з високими, вузькими вікнами. Сидячи за партою, щось побачити з них було неможливо. Широкі підвіконня вкривав крейдяний порох; в одній з глибоких віконних ніш стояла стара ваза із зів’ялими квітами.

В класі висіли дві дошки, на поличках під ними лежали грудки крейди, ганчірки, великі косинці й лінійки.

В стіні між дошками був камін, напханий старими зошитами, а над ним висіла картина, що зображувала гурт закривавлених солдатів; тримаючи рушниці навпереваги, вони дивилися кудись убік, а біля їхніх ніг лежали трупи інших солдатів. У центрі картини, трохи вище за інших, стояв офіцер з прапором на довгому держаку. Він щось кричав і сварився кулаком. Картина мала назву «Стоїмо до останнього», але міс Прінгл не знала, де саме вони стоять. Містер Такер казав, що на картині зображений найвищий вияв британського героїзму; кажучи це, він стукав по картині довгою указкою, щоб ми добре затямили, що саме він має на увазі.

Міс Прінгл навчала малюків, а містер Такер — старших. Міс Прінгл дивилася на нас з-понад окулярів. Вона носила високі стоячі коміри, й їй було важко кивати сивою головою, коли хтось просив дозволу вийти з класу. Мені завжди хотілося вийти, бо там, за дверима, можна було постояти на осонні, помилуватися горою Тураллою і послухати, як цокотять сороки. Іноді нас збиралося надворі троє-четверо, й тоді ми сперечалися, кому вертатись до класу останнім.

Містер Такер був старшим учителем. Він не носив окулярів. Його очі лякали нас, навіть коли ми нахиляли голову, щоб не бачити їх. Вони були колючі, холодні, невблаганні, й своїм поглядом містер Такер умів шмагати, мов батогом. Він завжди мив руки в емальованій мисці, що стояла в кутку, а тоді підходив до свого столу й витирав їх маленьким білим рушничком, ні на мить не зводячи очей з класу. Він витирав кожен палець окремо, починаючи з великого. Пальці в нього були довгі, білі, й під шкірою проступали жилки. Витирав він їх швидко, але ретельно, і водночас свердлив нас очима.

Поки він витирав руки, в класі панувала німа тиша. Скінчивши, він згортав рушник, ховав його в шухляду столу, а тоді посміхався до нас самими губами.

Я боявся його, як лютого звіра.

Карав він нас кийком і, перше ніж ударити свою жертву, двічі із свистом змахував ним, а тоді проводив по ньому рукою, немовби очищаючи його.

— Ну! — казав він і шкірив зуби в посмішці.

Вміння мовчки зносити його удари було ознакою мужності. Хлопець, що заплакав з болю, вже не міг попихати іншими. Навіть малюки задиралися з таким, бо були певні, що зможуть його відлупцювати. Моє честолюбство вимагало, щоб я бодай чимось відрізнявся від інших, а що можливості мої були вельми обмежені, то я виробив у собі зневагу до кийка, хоч містера Такера я боявся більше, ніж будь-хто. На відміну від інших хлопців, я не відсмикував руку, коли над нею здіймався його кийок, і після удару не кривив обличчя й не ховав руки під пахву, бо не вірив, що це може зменшити біль чи розчулити містера Такера. Після ударів кийком мої пальці терпли й не згинались, і я не міг удержати милиці; щоб дошкутильгати до парти, мені доводилося підсовувати руки тильним боком під перекладки милиць.

Міс Прінгл не мала кийка. Вона мала широкий ремінь, кінець якого був розрізаний на три хвости: міс Прінгл вважала, що ці хвости б’ють болючіше, але згодом вона зрозуміла свою помилку й відтоді шмагала нас широким кінцем.

Замахуючись ременем, вона щільно стуляла губи й затамовувала подих, але сильних ударів у неї не виходило. Звичайно вона походжала по класу з ременем у руці й раз у раз хльоскала ним себе по спідниці, як погонич ляскає батогом, щоб пострахати худобу.

Шмагаючи нас, міс Прінгл зберігала спокій. Зате містер Такер скаженів, коли вирішував, що треба когось покарати. Він підбігав до свого столу, з грюкотом відкидав кришку і, гарячково шукаючи серед паперів і зошитів свого кийка, несамовито горлав:

— Ану, виходь сюди, Томпсоне! Ти кривлявся, гадав, що я відвернувся й не бачу, але я бачив, бачив усе!

Коли він бив учня, ніхто в класі не думав про науку. Ми сиділи в німому заціпенінні, налякані люттю, якої не могли ні зрозуміти, ані пояснити. Обличчя містера Такера наливалося кров’ю, голосу його не впізнати було, і він видавався нам страхітливим чудовиськом.

Ми знали, як він помітив, що Томпсон кривляється в нього за спиною. Скло на картині над каміном віддзеркалювало обличчя учнів, і, дивлячись на картину, містер Такер бачив перед собою не трупи полеглих і не офіцера, який вигукував щось, стискаючи в руці держак прапора, а наші обличчя.

У своїх розмовах ми часто згадували кийок і ремінь. Дехто із старших хлопців висловлювався на цю тему вельми авторитетно, і ми шанобливо слухали їх.

Наприклад, вони запевняли: якщо в тріщинку на кінці кийка застромити кінську волосину, то кийок розколеться навпіл від першого ж удару. Після таких розмов я мріяв залізти крізь вікно до школи, коли там нікого не буде, застромити кінську волосину в тріщинку й так само непомітно втекти. Я уявляв собі, як люто кривитиметься наступного дня містер Такер, роздивляючись на свій розтрощений кийок, і як я з усмішкою підставлятиму руку під удар, добре знаючи, що вдарити мене він уже не зможе. Це була надзвичайно втішна картина.

Але для того, щоб застромити кінську волосину, треба було зламати кришку столу, а цього зробити ми не могли. Отож ми натомість натирали долоні живицею, вважаючи, що вони зашкарубнуть і не відчуватимуть ударів.

Поступово я уславився в