Читати книгу - "Сад спочилих котів"

він виконує трюки на канаті, його розум уже кілька разів блукав невідомо де, зосереджуючись не на линві, а на бозна чому. Це було недопустимо. Майстер не повинен відчувати такого навіть інтуїтивно. Він пересилив себе та добряче «остудив» голову. Більше хлопець не думав під час роботи. Утім, поки вони мандрували від міста до міста, він у дорозі прикидався, що спить, обдурював навіть майстра, сам же поринав у свіжі поля й верболози запитань.

Перед кожним виступом вони розкидали під дверима будинків кварталу, залишали в кав’ярнях та читальнях написані від руки оголошення. Щовечора, повертаючись додому, майстер акуратно клав одне з них в особливу скриньку. Та якось він сказав парубкові, що доручає цю справу йому, бо той сам уже доріс до справжнього акробата. Хоч як ці слова тішили серце, гімнаст не запишався, натомість вирішив запитати вчителя, чи не зберігає він ці оголошення на згадку. Той розрепетувався на нього й сильно вилаяв, сказавши, що він ні до чого не доріс. Це не «згадка», а єдине, що залишиться в них від канату; їхній спосіб життя, те, як вони живуть, їхня життєва дорога — пряма й розмірена. Хай він добре затямить: з кожним днем, з кожним номером тягар смерті дедалі важчає на їхніх спинах і колись так пригне їх додолу, що вони більше не зможуть підняти цю скриньку; у цих оголошеннях — і ти, і він; хіба, окрім цих папірців, вони ще щось мають, аби показати й собі, й іншим, як жили?

Але того ж вечора хлопець отямився. Не через оголошення, через майстрову лють. Як він досі не здогадався?

Ці періодичні крики, котрі залишалися поза — начебто природною — люттю в їхніх стосунках майстра-учня, були намаганням словесно пригнітити хлопця — і то не так його особистість, як молодість.

Він давно мав би звернути увагу на дивні переміни в цих спалахах гніву.

«Мій майстер постарів. Невже я не можу знайти часу на думки про те, як день у день дедалі вдосконалюю свою майстерність, про те, як інші гімнасти також виростуть, постаріють? Що з того, що я, живучи в нього під боком, не можу спокійно подивитися йому у вічі? — гнівався хлопець на власну короткозорість. — Хоча людина й хоче, аби той, кого любить, дорослішав, одначе не бажає йому старості та смерті. Оскільки я вже себе геть не тямлю, отже, постарів і сам. Щодо нього, то вже хтозна?…» — не наважувався він довести цю думку до кінця. Або ж не міг довести.

Його майстер постарів. Якщо раніше він думав, що майстрові прочухани стосуються тільки його, то тепер розумів, як ще здавна за дитячих та перших років повноліття, цими нападами люті поміж прочуханів

Як він так проґавив? Поки хлопець і гадки не мав, що майстер може помилитися на ділі чи в словах

Хоча останнім часом тільки й чув натяки з його вуст про те, що майстер може не просто помилитися, а навіть не зауважити якоїсь очевидної деталі або моменту. І нехай! Майстер одразу вибухав. Отак те, що раніше парубок навіть не смів думати, він тепер ще й наважувався говорити. Чи не злостився на це майстер?

День від дня хлопець все дужче переконувався, що не помиляється у своїх думках, можливо, тому, що почав звертати на це увагу; здогади накопичувалися, оберталися на знання. Утім, під час роботи він і близько не підпускав до себе таких думок, хоча й став у цій темі «майстром».

Тільки уявити собі майстра-будівельника, що цілісіньке життя зводив якусь споруду, клав цеглини, нарешті завершив її, а йому вказують на тріщину чи то ґандж у стінах; як би він розлютувався

Але, може, він помічав майстрові вади, бо почав сам собі подобатися? Або ж майстра все більше тривожила навіть тінь його помилок, кожен здогад і бодай сон про них? Та хіба майстер — не людина, як і всі? Хіба в нього не могло бути старості, схилу літ? Здається, єдине, що його вирізняло з-поміж людей — це звання «майстра», хіба ні? Чи не була віртуозність єдиною рисою, яка вивищувала й оберігала від них, хоча він був такий, як усі?

Хлопець не міг збагнути цього, хоча й розумів, що коли остаточно все з’ясує, від цих знань не буде йому жодної користі. Майстер здавна дорікав улюбленому учневі, а потім — і калфа, найменшими його вадами — у всіх на виду; той згорав від сорому. Коли ж якось сам учень затнувся на людях про скриньку, напхану саморобними оголошеннями, то добре дістав на горіхи.

Це все потроху свердлило йому голову, дедалі спантеличувало. Ніхто не повинен був дізнатися про розповіді майстра, якщо вони йому не подобалися, натомість він охоче переказував історії свого калфа наліво й направо, нітрохи не задумуючись: приємно тому це чи ні. Він поводився так не для того, щоб розлютити учня; і не зі свинства; це було вочевидь. Він не брав до голови, що тими плітками може заподіяти лихо, завдати улюбленому калфа прикрощів. От і все. Майстер і в голову не клав, що поводиться зле.

Урешті-решт акробат вирішив: хай як, не гніватися на майстра, не забувати, що чоловік старіє, та навіть коли він помиляється, змовчувати, аби не засмутити. Упавши два дні тому з даху, майстер уранці промовив за чаєм: «Боюся, скоро настане той день, коли моє життя потребуватиме допомоги, день, коли моє життя вимагатиме допомоги від тебе… Я вряди-годи теревеню, що мушу залишитися без помочі, аби подохнути, як той пес. Базікаю, бо не відаю, що гірше: стати тягарем чи доживати віку на самоті…» Ті слова запали хлопцеві в серце. Певна річ, вони також вплинули на те рішення. Однак того вечора, коли парубок ухвалив його, на душі зразу полегшало, він проспав таким непробудним сном, про який уже й забув, що є такий.

А на ранок, коли вони знову пили один навпроти одного чай, парубкові кинулася у вічі якась плямка під правою ніздрею майстра. Він заледве стримався, щоб не простягти руки та не витерти її. У серце закрадалося лихе передчуття. Він навіть боявся подумати.

Того дня його охопила скорбота. Вечірню виставу відмінили. Він крадькома вислизнув за місто. Знайшовши якусь подобу річечки з верболозом, ліг на березі, утупився очима в небо й замислився… Серце огортав страх, що майстер відійде на той світ. Припустімо, він помилявся, і смерть наразі не чекала вчителя. Але вже від самої думки про це, хоча вона