Читати книгу - "Сад спочилих котів"

щойно зародилася, по спині поповзли мурахи. Адже акробат наважився замислитися про смерть майстра. Замислювався вже. Та навіть відчував радість. Він також стане майстром, візьме собі учнів, нарешті матиме вихованця, нарешті пошукає, зможе пошукати відповіді на сотні запитань, котрі набралися за стільки років. І постарається знайти їх. Але він сам

Парубок згадав загиблих учнів. Чи не вони стали причиною майстрової прив’язаності до нього? Колись той розповідав йому: «Я мав до тебе трьох учнів, і всі вони загинули. Після тебе я вже нікого не хотів, вирішив працювати тільки з тобою. Але ти вже чимало досягнув, тож я візьму ще цього малого…» (Мова йшла про юнака, у якого акробат зауважив пляму під правою ніздрею, поки той працював на канаті. Увечері того ж дня, коли вони взяли його в науку, майстер розповідав про це акробатові перед дверима. Хлопця вони вже вклали спати. Довкола клекотала гаряча літня ніч.) Услід за тим юнаком загинуло ще два учні.

Хіба майстер не був схожий на матір, яка народжує та виховує немовля? Народжує та виховує чи скидає?… Акробат давно заслужив звання калфа. Збирався стати майстром. Якщо тільки й сам не загине… Тоді його вчитель вичахне, помре з горя — все через калфа, який загинув молодим на порозі власного визнання. Це означало б: він нікого не зміг виховати… Адже були такі майстри, у середовищі акробатів їх вважали злощасними. Гинули їхні учні, гинули калфа. Усі гинули замолоду… Безперечно, до них належав і його майстер. Звісно, аніхто не осмілився б висловити це йому у вічі чи при ньому. Проте хіба невисловлене вважається неіснуючим? Зрозуміло, що на таких майстрах розвиток їхнього мистецтва, акробатичного мистецтва, уривався, достоту, як згасає рід після смерті бездітних пар. Чимало з них вирізнялися з-поміж решти акробатів, досягали високих злетів. Проте хіба ті майстри насправді не були всохлими гілками, безплідними дружинами? Кожен виховувався в одного з майстрів. Тільки ці нікого не виховали б. Насправді їхній рід не всихав на них. Усихав рід тих, що від них народжувалися.

Проте він жив — то й годі. Діставши з кишені дзеркальце, парубок глянув під праву ніздрю. Він не побачив не те що родимки, а навіть — пилинки. Це означало — не загине, отож його майстер мав отримати спадкоємця та врятуватися від лихої слави нащадка злощасного роду. З одного боку, щоб так відбулося, майстрові потрібно було померти, а учневі, калфа — й далі жити, аби після його смерті самому піднятися до чину майстра.

Акробатові не подобалося, що задалеко зайшов у своїх роздумах. Журба так обнялася з радістю, сміх — зі слізьми, аж голова туманіла.

Він заснув, прокинувся. Сонце котилося до обрію. Зненацька хтось голосно озвався до нього: «Незабаром пора повертатися у в’язницю». Парубок аж отетерів. Хто? Звідки? Відколи це

Того ранку майстер раптом випустив із рук чашку з чаєм та підійшов до дзеркала. Невже й він зауважив у себе під правою ніздрею плямку? Чиясь невидима рука стисла парубкові серце. У нього ледь не виривалося з грудей: хоч той і майстер, але це неймовірно, щоб помітив родимку. Тільки він бачив їх і ще не чув, щоб його майстер міг розгледіти таку річ; про це ніхто ніколи не говорив. Власне, здається, майстер дивився не на свій ніс, а на очі та брови. Потім обернувся й сказав: «Нині ми не працюємо, та й тобі не треба лізти на канат. Що ти робитимеш біля такого старого шкарбуна, як я? Хай що, а пора нам збиратися на той світ». Або він побачив родимку — та це неможливо — або ж ці слова просто були збігом. Парубку до горла підкотився клубок. Він тільки й спромігся вичавити з себе: «Не кажи так, ти не навчив мене відповідати на такі слова. Я не знаю, що й думати». «Біжи-но погуляй», — відрубав майстер та засміявся.

В’язниця… Існувала. Це витікало й з майстрових слів, і з його власних.

Із в’язниці втікали. Якщо втечеш

Та хіба він не мріяв стати великим акробатом? Невже не пропрацював стільки років, аби дорости до майстра? Люби до нестями своє ремесло, своє мистецтво, акробатику

Аж дотепер він не замислювався навіть над тим, що таке кохати до нестями. Людина кохає повітря? Вона дихає ним, живе. Та й годі. Це теж були просто слова, форма; він слухав їх для того, щоб якогось дня не роздумуючи ними скористатися.

Парубок любив своє ремесло ще дужче за нестямного. Без нього нічого не уявляв. Але він любив і майстра. Ніколи з ним не розлучався.

А втім, кому він завдячував цією пристрастю, цими почуттями, хіба не майстрові? Чи то пристрастю, чи то коханням. Він мав повертатися у в’язницю.

Увечері парубок глянув на майстра, плямка під носом начебто збільшилася. Його серце переповнювала зажура. Ті самі важкі думки, яких позбувся на березі річечки, знову обсіли голову. Третього дня в акробата зникли всякі сумніви. Майстер мав померти. Родимка росла, мов на дріжджах.

Глузд завертав за розум. Він не знав, що вдіяти, окрім як спостерігати за родимкою, котра постійно збільшувалася. Ось уже кілька днів, як вони повернулися до того вкрай небезпечного номера з удаваною боротьбою, який не виконували бозна-скільки часу. Під час тієї боротьби на канаті, поки серце хололо від страху, щоб майстер не загинув від його руки, розум затьмарювала думка, що через цю розгубленість таки скоїться лихо. Парубок знав, що така загибель буде не схожа на решту; знав, що несподівано опиниться в жахливій самоті, і чим довше обмірковував це, тим дужче йому хотілося розбитися головою об стіну. Так буде найкраще — подумай

можеш подумати

подумати наважилося б чимало людей, бодай і не мали виразних здогадів…

Або він їхав з глузду, спостерігаючи, як росте родимка, або ж його пригнічувала потреба позбутися й найменших почуттів до єдиної людини, якій міг вилити душу.

Того вечора, коли родимка розрослася до розміру оливки, він, зіщулившись на середині канату, чекав майстра. Той наблизився. Вони вчепилися один в одного. Нині надійшла майстрова черга вдавано послизнутися з канату. Парубок напружився, мов лук. Аби кинутися вслід за майстром та спіймати його. Він не сказав би йому після вистави, що той загаявся зі своїм удаваним падінням, бо не хотів ще раз розлютити старого, який вибухав із найменшого приводу; навіть не дав би йому здогадатися, що зауважив те спізнення; у його душі здіймалася справжня буря: «Хай тільки завтра настане ранок, я щось