Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

він і запалив сигарету.

До його слуху долинуло туге виття «месершміта». «Ястребок» нахолосту крутив гвинтом — у нього вийшло пальне. Удет міг би стріляти, але він не відкривав вогню. Сильно розхитуючи машину з крила на крило, він намагався наблизитися до росіянина, хотів зрозуміти, що трапилось. Але «ястребок» уже ввійшов у піке й швидко мчав до землі На висоті не більше двохсот метрів росіянинові пощастило вирівняти літак. Із свистом «ястребок» промчав над дахом барака і врізався в ряди своїх же літаків. Вибух сильно штовхнув повітря. Чорна хмара шугнула в небо.

— Пожежа! — закричали техніки, кидаючись до шлангів і вогнегасників.

Удет вимкнув мотор, відкинув ліхтар і втомлено спустився на землю. Він був похмурий і злий.

— Як вас звуть? — запитав Удет флаг-майора, коли той підбіг.

— Шмідт.

— Ви мені зробили погану послугу, Шмідт. Здається, останню…

— Я не хотів неприємностей, — промимрив флаг-майор.

— Віднині ви будете фельдфебелем, Шмідт… Лише фельдфебелем! — Удет відвернувся й пішов до свого «мерседеса».

На зворотному шляху він мовчав. Лише коли машина в'їхала в Берлін і покотила набережною Руммельсбурга, Удет запитав:

— Куди ж ти без мене подінешся, Паулю?

— Не розумію вас…

— Ну, мало що може статися із старим Удетом… Та й не весь час бойовий льотчик сидітиме на ад'ютантській посаді.

— Якщо я вам набрид….

— Кинь, Паулю, — перебив Удет. — Кажи прямо, куди ти хочеш потрапити?

— Не знаю. Мабуть, на фронт.

— Скільки людей у Росії?

— Близько ста сімдесяти мільйонів.

— І вони всі такі… фанатики?

— Я не був у Росії, але боюсь — більшість.

— Який дурень навіяв фюрерові думку почати війну з Росією, не розправившись з Англією?! Це фатальна помилка! І всі вони, — Удет тицьнув пальцем угору, — всі вони жорстоко заплатять за це божевілля!.. Генерал-директор замовк.

Піхт обережно подивився на його попелясто-сіре обличчя. Невиразна тривога пойняла його, як завжди в передчутті великого лиха.

2

«Від Марта Директорові. Мессершмітт модифікує свій основний винищувач. Нове позначення Ме-109Ф. Збільшено потужність двигуна, швидкість, панцерний захист. Найближчим часом різко збільшиться випуск поршневого винищувача «Фокке-Вульф-190» з двигуном повітряного охолодження. В перших серіях для таємності передбачено міну, що знищує літак при аварійній ситуації. Для Ме-262 надійшли турбореактивні двигуни БМВ 109–003 і Юнкерс-Юмо-109–004, що розвивають тягу до тисячі кілометрів. Випробування призначено на кінець листопада. Март».

Ютта відхилилась у кріслі. Все тихо. Вона сховала рацію, підійшла до туалетного столика, показала язик своєму зляканому відображенню. «Чого боїшся, худячок? Усе гаразд, виграно ще один бій».

3

24 листопада 1941 року, як завжди на початку сьомої, капітан Альберт Байдеман під'їхав на своєму «опелі» до невеликого, схованого за високим залізним частоколом, особняка на Максіміліанштрасе. Як завжди переборовши хлопчаче бажання перестрибнути перила під'їзду, він статечно піднявся сходами і постукав пузатим молоточком у лункі двері. Він виразно уявив собі, як зараз постане перед ним лукаве личко Ютти, як вона візьме в нього кашкета й скаже при цьому: «Капітане, я бачу у вас ще сім сивих волосинок». А він відповість: «Виходить, усього сто вісімдесят п'ять. Я не збився? Ще якихось три дні — і я дістану обіцяний поцілунок!» Ця гра, що випадково почалася півроку тому, очевидно, розважала обох. Капітан «сивів» дедалі швидшими темпами.

Він постукав ще раз. Але за дверима було тихо. «Ютти нема, — подумав він розчаровано, — подалася куди-небудь з Ерікою. А професор? Адже він чекає мене».

Двічі на тиждень професор Зандлер знайомив свого головного випробувача з основами аеродинаміки реактивного польоту.

«Професор нагорі й не чує, — здогадався Вайдеман. — Треба стукати гучніше».

Він з усієї сили торохнув молотком по дубових дошках.

— Ну й сила! Вам би в кузню, пане капітане, — пролунав за його спиною глузливий голос Ютти. Вона стояла біля під'їзду, шукала в сумочці ключа. — Ви вже даруйте мені, капітане. Бігала в аптеку. Фрейлен Еріка захворіла. Другий день плаче.

— Що ж так схвилювало бідненьку? Вирівнювання фронту під Москвою? Чи смерть генерала Удета? Його вже поховали.

— Невже ви такі недогадливі? Адже разом з Удетом розбився Піхт! А Еріка закохалась у нього з першого погляду.

— О, це велике нещастя, — насмішкувато похитав головою Вайдеман, — але звідки у вас такі дані? В офіційному бюлетені про смерть Піхта нема ні слова.

— Він же зобов'язаний супроводжувати генерала…

— Йому зараз не до кохання, повірте. Можете заспокоїти фрейлен Еріку. Я думаю, що Піхт живий.

— Він не розбився разом з генералом?

— Ніхто взагалі не розбивався. Удет заподіяв собі смерть. Пустив собі кулю в лоба в своїй спальні.

— Ой! Піду порадую Еріку!

— Самогубство національного героя — сумнівний привід для радості, фрейлен Ютто. Я буду змушений звернути на вас увагу пана оберштурмфюрера Зейца.

— А він уже звернув на мене увагу, пане капітане! Отак-то! — Ютта зробила кніксен і побігла нагору.

Вайдеман оглянувся. Прямо в нього втупився з повитого чорним муаром портрета колишній генерал-директор люфтвафе Ернст Удет.

«Адже цей знімок Еріка зробила всього півроку тому», — згадав він.

— Альберте, ви прийшли? Підіймайтеся сюди! — крикнув Зандлер.

На сходах Вайдеман зіткнувся з Ерікою.

— Альберте, це правда?

«Щасливчик Піхт, — щиро позаздрив він. — Дівчисько втрачає розум».

— Усю правду знає один бог. — Вайдеман почекав. — І звичайно, сам пан лейтенант.

— Його не поранено? — В інтонації, з якою Еріка промовила цю фразу, прозвучала готовність негайно віддати останню краплину крові заради порятунку помираючого героя.

— Я не мав честі бачити пана лейтенанта останнього місяця. Усе, що я бачив, — то це його «фольксваген». Годину тому він стояв біля під'їзду особняка Мессершмітта.

«Скільки ж у мені зловтіхи! — подумав Вайдеман. — Бач, як її корчить! А чого я від неї хочу?»

— Я думаю, що згорьований Пауль приїхав до нашого шановного шефа, щоб попроситися в нього на фронт.

— Як ви страшно жартуєте, Альберте. Адже ви його друг.

— Більше ніж друг. Я завдячую йому життям. Вайдеман клацнув каблуками. Але Еріка вчепилася в нього:

— О, правда? Розкажіть, як це було?

— Мене чекає професор.

— Тато зачекає. Ходімо до мене. Коли це було й де?

— Це було в Іспанії…

Кімната свідчила про неусталені смаки її господині: вишивки, зроблені за малюнками хирлявих дівок епохи Семирічної війни, сусідили з елегантними моделями літаків. Поряд з дорогою копією Крістофа Амбергера висіла мішень. Десять дірок скупчилися трохи ліворуч від десятки.

— Це моя краща серія, — сказала з гордістю Еріка. — Я тренуюсь тричі на тиждень у тиру Зібентішгартена.

Вона зайшла за блакитну шовкову ширму. Горбаті лелеки суворо дивилися на Вайдемана, неначе волаючи до його добропорядності. Він одвернувся