Читати книгу - "На Розпутті"

Дуриш, а добре знаєш, що ні, що не однаково, що тобі іншого щастя, іншого кохання хочеться.

Ну, то й що? Правда! Та се вже не переміниться. Але заздрити, злувати - як се недостойно путящої людини! Коли болить,- хай болить, але заховається глибоко, не вилазить на світ, не псує душу, не заставляє заздрити навіть Орисі та Андрієві!

Любі, молоді, щасливі - по-своєму щасливі, а він по-своєму. Хай же вони будуть щасливі! Який гарний цей Андрій і яку гарну він собі дівчину знайшов. Вона буде йому доброю жінкою. Шкода тільки, що неписьменна. Та Андрій навчить. Будуть щасливі,- любі, гарні!

Демид устав. Було йому легко. Був навіть радий, радий з усього. І з того, що на небі ясно й пишно сяв місяць (він засміявся, згадавши, як вилаяв місяць), і з того, що навколо листя шелестіло, і тому, що Андрій та Орися будуть такі щасливі. Він скинув лопату на плече і пішов у хату, бо йому хотілося бачити людей, розмовляти з їми. Але біля дверей він зупинився:

- А чи піду я туди? Чи побачу я її?

Яке питання! Вже ж він піде і побачить! За що він ображуватиме друга, що не зна нічого? Нема чого боятися, що їм ніяково буде зустрітися з Ганною: нічого не буде, бо нічого не одмінилося: вона любила Гордія і любить його, він любив Ганну і любить її. І він піде, і побачить її, і все буде добре.

І він одчинив двері, переступив двома ступінями темні сіни і ввійшов у хату.

- Мабуть, дожидалися мене! - промовив він весело.

Вони справді його дожидалися.

Невважаючи на те, що завтра був день робочий, Демид довго ще не спав, то розмовляючи з старими, то сидячи потім сам з своїми думками біля одчиненого вікна.

Першого ж свята Демид пішов у Радівку. Він ізнов проходив тим лісом і поминав те місце, де добачив Орисю та Андрія, і те, де він сидів і де його обгортала ніч... Але тепер інші почування панували у його в душі...

Дійшов до Радівки, поминув слободу і підійшов до панського одноповерхового будинку з ґанком та з колонами. Зараз же в дворі його стрів Гордій:

- А, от спасибі, що прийшов! - скрикнув він, щиро стискаючи Демидові руку.- А я вже думав: якщо сьогодні тебе не буде, то в неділю поїду та силоміць заберу тебе. Ну, ходім же до хати.

І Гордій повів Демида в хату, і вони обидва посідали у невеличкій, з старими меблями, але чепурненькій вітальні.

- Ну, що поробляєш? - запитавсь Демид.

- Та те ж таки, що й казав: господарювати думаю. За останній час дядькового життя було так, що дядько мало до чого й мішавсь, безконтрольно всім порядкував Галушківський. Ну, а тепер треба розплутувати, бо і з рахунками, і з чим іншим чимало понаплутував. Не знаю, чи доведеться держати його далі.

- А от бач - і я згадав, до речі приходиться,- сказав Демид.- Твій Галушківський ще за дядька запозивався з радівцями: одсуджував у їх там клапоть луки і гроші за неї - щось тисяч шість, чи що. Не міг би ти роздивиться уважнішена це діло, бо, здається, цей Галушківський і тут наплутав і увесь цей позов повстав з-за особистої образи, щоб помститися за те, що його побито.

- Це, мабуть, тобі той... Андрій, здається, казав? - спитався Гордій.

- Еге.

- Добре, я се зроблю, і це дуже може бути так, чув, бо я ж кажу,- цей Галушківський ні про віщо не дбав, опріч власної кишені. Але що ж се я роблю? Треба ж Ганні сказати, що ти прийшов. Вона буде дуже рада. Ось, коли хочеш, поки прийду,- і Гордій посунув до Демида купу нових газет та журналів.

Гордій пішов, а Демид, розгорнувши один розповсюджений, але поганий російський часопис, уславлений своїм вилянням туди й сюди, відразу не стямився з дива, побачивши там підпис: И Давиденко. Стаття була - проти громадської ініціативи: автор доводив, що уряд зробить усе ліпше за громадянство. Демид випустив часопис з рук і замисливсь.

Увійшов Гордій і відказав на його здивування:

- Та хіба ж ти не знаєш, що він давно вже там пише? Спершу в "Обозревателе", а відтіль уже не важко було перейти і до цього смітника. Не він сам, їх багато таких. Час такий, і Давиденки - се ознака часові.

Двері відчинилися, і ввійшла Ганна. Демид устав. Обличчя в неї схудло, але було таке саме чепурне, як і перш, їх очі зустрілися. Демид побачив, що на мить у їх перебігло щось жалібно-допитливе, але зараз же зникло. Вона просто і щиро стиснула Демидові руку і сіла.

Розмова про Давиденка та про сьогочасний рух почалася знову. Ганна мало розмовляла, більше слухала.

- А що, пак, Петро Михайлович поробляє? - спитався Демид.

- Та я ж тобі чи казав, чи хотів казати, вони - він і кільки однодумців - заснували толстовську колонію хліборобську у Переїзному.

- Справді? Я чув, що він зробився "толстовцем", Але не знав, що він так близько.

- От! Не має чого робити! - промовив Гордій.

Якесь невдоволення з'явилось у Ганни на обличчі. Вона посиділа ще трохи мовчки і вийшла, бо її покликано до дитини.

Вернулась тільки на обід. І за обідом, і після обід Демид несамохіть придивлявся до Ганни та до Гордія, ще не відомих йому в цих нових відносинах - чоловіком та жінкою. Вони поводилися спокійно, навіть весело, але і в Ганни Демид помітив на обличчі саме таку риску турботи, невпокою, невпевненості, що й у Гордія. Цю риску можна було особливо гарно помічати тоді, як Ганна мовчала і обличчя в неї несамохіть набирало свій звичайний вигляд.

- З чого це? - думав Демид.- Чи в їх яке горе? Нещасливі вони чого?

Вже ввечері він пішов додому. Ганна та Гордій схотіли випроводити його. Всі троє пішли шляхом.

- Ти ж, будь ласкав, частіше до нас ходи,- чого тобі там сидіти сиднем? З нудьги згинеш! - казав Гордій Демидові.

- З ділом не згинеш з нудьги,- одмовив Демид,-. А ходитиму, якщо не докучатиму.

- Що ти плетеш! - одмовив невдоволено Гордій.

Але Ганна зрозуміла, що Демидові слова належать їй! І вона додала:

- Гордій тільки й говорить усе про вас, а я буду дуже рада, якщо ви нас часто одвідуватимете.

- Добре! - відмовив Демид весело.- За це спасибі! Тільки ж і я вас дожидаю колись у свою