Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

хустинку у піднятій над головою руці, щоб зміст дії був зрозумілим з першого погляду. Проте кого конкретно зображали ці мавпи, і що саме робила четверта, втрачена, мені згадати не вдалося.

— Знаєш, — я розгублено почухав потилицю. — А про цих я нічого не пам’ятаю. Дід розповідав про кожну, але ти ж розумієш, як воно, в дитинстві. Тоді здається, що все це буде вічно — і дід, і його розповіді. Що ти завжди зможеш перепитати. Тому й не слухаєш. А потім жалієш, що був такий дурний.

— Ну, я тобі скажу, — Мирослав поклав руку мені на плече, — той, хто все-таки жаліє, не є зовсім пропащий. Мо’, хоч своїм дітям перекаже, що почув був. Бо з таких от родинних історій складається історія країни.

— Напевне… Цікаво, а от ми з тобою… Що ми онукам розповідатимемо?

— Чого це одразу онукам? А дітям?

Я засміявся:

— Дітям ми нічого не розповідаємо. Бо відповідно до Кримінального кодексу термін давності за особливо тяжкі злочини ще не сплив.

Протягом всіх семи місяців у новинних сюжетах простежується однобічна інформація та стверджувальність. Так, частка новин з представленням однієї точки зору складає в середньому 87 %, в політичних новинах 82 %. У травні однобічні політичні новини коливаються від 97 % — УТ-1 до 57 % — СТБ.

Інститут масової інформації'

На президентських виборах понад третина населення готова підтримати опозицію, і лише 14 % — владу. Про це свідчать результати загальноукраїнського соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» і Центром «Соціс» з 27 травня до 4 червня 2004 року.

Українська Правда

«Коли в оточенні Ющенка є такий бруд, у мене до такого політика багато питань», — сказав Віктор Янукович.

Інтерфакс-Україна

— Вони там усі подуріли!

Ми з Катькою сіли в офісі й відкоркували коньяк. І не для того, щоб відзначити моє повернення, а виключно для здоров’я. Адже, не оговтавшись ще до пуття від московських вражень, я повинен був витримати навантаження київськими — Сапула збиралася доповісти про результати своїх досліджень. Поки я розважався у колишній столиці, вона й справді особисто, з конкретною справою в руках пройшла всі ланки нашої схеми. І, судячи з першої фрази, результати не надихали.

Каву нам принесла нова секретарка, і я відзначив це довгим поглядом.

— Що дивишся? — Сапула посміхнулася переможно. — Скучив за своєю Хмариночкою?

— Дарма ти. Цю ж теж звільниш.

— Якщо буде погано працювати.

— Ой, блін, а у тебе була хоч одна, що добре працювала!

— Зрозуміло, коли ти їх одразу висаджуєш на голову. «Хмариночко, красунечко, усю-сю, мусю-сю».

— Ну вони ж живі люди, я ж не можу казати «ей ти».

— Значить, буду звільняти.

— А де брати нових?

— Не переживай, в Україні цього добра навалом. Що-що, а гарних дівчат у нас виробляють скільки хочеш. І нам вистачить, і ще на експорт лишиться.

— Не любиш ти жінок.

— Не люблю. Так ти будеш слухати про справи чи про бабів?

— Про справи.

— То слухай. Приходжу я у нашу славну контору. Наче сторонній візитер. Навмисне взяла бамаги, іду просто до відділу роботи з клієнтами. Там така сонна дівуля подивилася, каже: «Це вам треба з юристом». Я здивувалася, бо це ж вона за інструкцією, тіпа, сама повинна мої документи узгоджувати. Але кажу, ну нехай, давайте юриста. Приходить юрист, глянув. «Нам треба поговорити, тільки не тут. Давайте за півгодини у кафе з тильного боку».

Я почухав потилицю:

— Тільки не кажи, будь ласка, що з тебе вимагали хабара.

— Зачекай, — Катька нетерпляче струснула головою. — Ну от. Приходжу до кафе. На стіні — акваріум, розслаблена атмосфера. Сідає за столик юрист іще з якимось придурком і починають мене розводити — ви, мовляв, давайте нам документи, а ми тут почнемо працювати, бо це ж усе не так просто. Я думаю, от іще новини — віддай їм усі документи і чекай у моря погоди. Це ж фактично живі гроші. Але граю дурочку і говорю: ну добре, тільки я ж вас знати не знаю, які гарантії? А той виймає з кишені візитку, зневажливо так мені її перепасовує і каже: «Нє бзді, тьотка. Фірма віники не в’яже. Чєрєз мєсяц всьо получіш, як сказалі». Уявляєш?

Я мало коньяком не вдавився.

— Що, так і сказав?

— Клянуся! Нє бзді, тьотка. Це я — тьотка!

Може, у мене вже неврастенія, але тут, у спокої та тиші рідного офісу, ситуація видалася просто-таки анекдотичною. Це ж треба: півроку працювати, розробляти схеми, щоб усе було надійно, легально, впроваджувати документи, договори, гарантії, все послідовно, крок за кроком, навчати — і все це для того, щоб потім якесь чмо, похеривши це все, призначало клієнтам з мільйонними заліками зустріч у кафе з акваріумом і казало: «Нє бзді, тьотка».

— А у візитці що? Звідки цей розводило?

— Так у цьому ж вся справа, — підготовлена до розмови Сапула виклала мені на стіл трофейну візитівку, на якій красувався напис золотими літерами: «Фінансова Україна». — Тобі це нічого не каже?

— Гуманоїди. їхня контора, — одразу впізнав я.

— І скажи, що ти на це не очікував.

Не пам’ятаю, хто приліпив їм це дотепне прізвисько, але знаю, що пристало воно намертво. Скоріш за все тому, що дуже точно характеризувало ділову репутацію і методи роботи цих наших вимушених партнерів.

Колись хлопці мали невеличкий, але оборотний банк «Фінансовий клуб», основною спеціалізацією якого була конвертація: операції з так званим «чорним налом», тобто нелегальною готівкою. Крім основного бізнесу, хлопці допомагали клієнтам ухилятися від податків, відмивали гроші, торгували акціями збанкрутілих підприємств, пробували сили у рейдерстві — словом були такими собі дрібними хижаками фінансового світу з напрочуд гострими зубами і повною відсутністю совісті й честі.

Але коли у Києві завершилася ера «дніпропетровських» і на арені з’явилися «донецькі», у банка почалися проблеми. І проявилися вони одразу у вигляді силової спецоперації прокуратури спільно з МВС та податковою міліцією — в оперативних зведеннях вона мала промовисте визначення: «ліквідація конвертаційного центру». Двері банку були взяті штурмом, у вікна влетіли люди у бронежилетах, гроші з сейфу конфіскували до прокуратури як «речовий доказ», клієнтів з сумками готівки закрили у «обізяннику» — словом, ментовська класика, для випадків, коли треба знищити банк, але не хочеться чекати на завершення слідства та довгий судовий процес.

Найгіршим виявилось те, що ніхто не був готовим до подібного сценарію — адже один з акціонерів банку був синком заступника генпрокурора і хоч не дешево, але завжди надійно забезпечував прикриття для бізнесу. Проте усе стало на свої місця, коли