Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

з’ясувалося, що саме цей акціонер і був справжнім замовником рейдерської операції. Він розраховував, що перелякані банкіри просто розбіжаться, і банк можна буде вигідно перепродати донецьким — вони якраз потребували своїх структур у столиці. Але не так сталося, як гадалося.

Я грішним ділом інколи користувався послугами «Фінансового клубу» та супутніх фірм-одноденок, оскільки був абсолютно впевнений у надійності їхнього даху. І через це на момент погрому на рахунках зависла дуже пристойна сума грошей одного з наших підприємств — цілком легального, білого і пухнастого наукового центру.

Мало сказати, що це було неприємно — це була катастрофа. Я вже не знав, за що хапатися — і в цей момент гуманоїди особисто прийшли до мене й сказали: «Бачиш, яка історія? Давай виручай, або не отримаєш боргу». Тепер, з висоти власного досвіду, попри найгірші наслідки я плюнув би на ці гроші, але тоді з великого розуму взявся виручати.

Отже, перш за все постала задача позакривати кримінальні справи у силовиків, а після того дати банку можливість заробити грошенят, щоб, ставши на ноги, вони могли віддати свій борг.

Не можу сказати, що гуманоїди сиділи склавши руки. Той, хто розраховував, що вони здадуться без бою, жорстоко помилився. Хлопці були тямущі, агресивні, безпридільні. Але я і сам дуже скоро відчув, що починаю виступати в ролі заручника — виплата боргу відтерміновувалась, а кількість нових горлових проблем, без негайного вирішення яких банк не виживе, зростала. Тому, коли Паша остаточно відмазав їх від криміналу на найвищому рівні, я, навчений гірким досвідом, за прикладом самих гуманоїдів вдався до зустрічного шантажу — пообіцяв вигідну співпрацю з міністерством в обмін на реальне повернення боргу. Тобто поставив питання руба — договір проти платіжки.

Згадати страшно, як вони крутилися, намагаючись зберегти мій стан заручника, але врешті гроші я все-таки повернув, навзаєм отримавши нового і, м’яко кажучи, дуже специфічного партнера у бізнесі. Що ж тут дивуватися, коли цей партнер став показувати зуби!

— Катрусю, як ти вважаєш, де у схемі заробляють гуманоїди?

Вона блиснула очима:

— Я не вважаю. Я знаю. Подивися банківські виписки.

— Ну?

— От тобі й ну. Залік підписує наш підшефний директор. Правильно? І скільки часу це буде тривати, визначає саме він. Тому під гарантію типу «нє бзді, тьотка» гуманоїди беруть у клієнта документи і за додаткову копійку просять директора розтягти процедуру зарахування тижнів на два-три. А весь цей час гроші лежать у банку, і вони їх крутять. Зрозумів?

— Ти застукала директора?

— Ні, — погляд Сапули набрав сталевого блиску. Вона терпіти не могла гуманоїдів і від самого початку тиснула на мене у цих питаннях. — Я застукала гроші. По банківських виписках дати зарахування і списання грошей різняться на два тижні. В результаті гуманоїди постійно мають вільних мільйонів із п’ятдесят гривень, які роздають у кредит під відсотки на міжбанку.

Звичайно, в тому, щоб заробити додаткові гроші нема нічого поганого, якщо клієнт згоден чекати. Але по-перше, чи не втрачаємо ми тих, хто не погоджується віддати документи в чужі руки, а по-друге, якщо хтось додатково заробляє на нашій схемі, то не поділитися з її батьками та засновниками — це смертний гріх. Тому я одразу вирішив якнайжорсткіше довести до гуманоїдів цю просту думку. Просто при начальстві, тобто при Паші.

— Ти зможеш оцінити, скільки вони за цей час нажили?

— Запросто.

— Тоді я засвічу твою цифірку нагорі, і поставимо їм вимогу принести усе до копієчки. Годиться?

— Але й це — не головне.

Господи, що ж вона там іще накопала?!

— Головна проблема в тому, що твої гуманоїди знахабніли до неможливості. Ходять по підприємству, дають вказівки усім — від останнього клерка до директора. А тільки якесь запитання — одразу: «Так сказав Сергій Миколайович». — Вона так темпераментно жестикулювала чашкою з кавою, що я став побоюватися за свій та її одяг. — Думаєш, ти такий розумний, сховався тут в офісі, і наче ні до чого? Фіг і два фіга зверху. Твоє ім’я на підприємстві згадують частіше за директора. А за гуманоїдами решта й собі взялася тобою козиряти — як треба пробити якийсь свій лівак, кажуть: «Це для Сергія Миколайовича. Особисто». І роблять своє.

— Катю, не перебільшуй.

— Я перебільшую? Ти очі відкрий! Ми ж у реальному світі живемо, а не у твоїх схемах! Тебе свідомо підставляють. Підставляють під усіх цих оперів, упирів, як Ґенекових, так і заїжджих. І хто? Люди, яких ти витяг з того світу.

Вона дуже запалилася від власних відкриттів. Взагалі Катька часто передавала куті меду, розповідаючи про негаразди. Усі жінки мають звичку кілька разів повторювати одне й те саме з новою силою та завзяттям, і Катька тут — не виняток. Однак сьогодні я не хотів із нею сваритися.

— Ти ж знаєш, американські індіанці вважали, що, врятувавши людину від смерті, ти стаєш її рабом. Щось у цьому є. Принаймні бізнес-світ влаштований приблизно так: тут немає вдячності, а тільки залежність. Вони підставляють, бо думають, що в результаті я почну все-таки залежати від них.

— Вони підставляють, бо знають, що знову зможуть тебе шантажувати і ти знову будеш надриватися, щоб витягнути їх із дупи.

Це формулювання стосувалося вже не стільки гуманоїдів, скільки моєї персони і було швидше з розряду сімейних сцен. Спільне життя завжди дає змогу жінці у потрібний момент вдарити тебе по болючому. Що поробиш, у кожному союзі існують вічні конфлікти. Як, наприклад, конфлікт між діловим та особистим. Але й цього разу я вирішив спустити все на гальмах:

— Катрусю, якщо ти думаєш, що все це мені подобається, то сильно помиляєшся. Але треба виходити з того, що воно так є. А згадай, коли ти з чоловіком автомобілями торгувала, там були суцільні брахмани та далай-лами?

Сапула нарешті посміхнулася. Значить, попустило.

— Та ну! Козлота, як і всі. Хіба що товар там справжній, а не віртуальний, як у нас, тому трохи ближче до землі. Заплатив, купив, відвантажив.

Я поклав руку їй на коліно. На жінок це зазвичай діє заспокійливо.

— Не переживай, все буде добре.

— Я не можу не переживати. Там есбеушники почали стадами ходити. Хто їх привів?

Я розсміявся.

— Як це, хто? Заступничок директора. Він же конторський.

— Так а навіщо його брали?

Моя рука просунулася трохи вище по стегну.

— А де діватися? Прийшов наш генерал, привів хлопця. Ми й взяли. Не бійся, там усе під контролем.

— Під контролем, — передражнила вона мене. — Вони Юрасика побили.

Я здивувався:

— Юрасика? За що?

Юрасик був сином її далекої родички, прилаштованим