Читати книгу - "Пригоди капітана Врунгеля"

медаллю, захистив дисертацію, одержав звання доктора прав, повернувся на батьківщину… А тут роботи за фахом нема… Жити нема з чого, от і найнявся сюди.

— Он як! І добре заробляєте?

— Та ні, — відповідає він, — невистачає. Вночі ще за сумісництвом міський сад стережу. Там краще платять і робота легша. Там тихо. Ось тільки вчора якісь дикуни напали, одібрали бумеранги. Сьогодні не знав, з чим і на службу йти. Добре, що догадався: в мене із студентських років набір палиць для гольфа лишився, з ними й пішов. І нічого, не помічає публіка…

Так. Ну, розпрощалися. Тут би можна й покинути Австралію, але в мене лишився обов'язок честі, так би мовити: повернути зброю вождю папуасів і подивитися, що з моїм адміралом.

І от, знаєте, зібрались ми по-похідному, яхту здали під нагляд портових властей, а самі вирушили всі троє.

Йдемо в глиб країни по слідах недавніх подій, читаємо книгу природи: ось тут я за кенгуру гнався, ось тут ручай, тут бумеранг лежав, тут сам Кусакі… Однак нема ні того, ні іншого. А ось я останні палиці кинув. Але й тут, знаєте, пусто. Як корова язиком злизала.

Ну, поблукали, обшукали все навкруги. Такий самий результат. Тільки з дороги збилися. В морі я добре орієнтуюсь, а на суші, буває, і заблуджусь. А тут навкруги пустеля — орієнтирів нема. До того ж спека й голод… Фукс з Ломом нарікають потихеньку, а я кріплюся: становище зобов'язує, як не кажіть. Тижнів три так блукали. Змучились, схудли. Й самі не раді, що пішли, та тепер уже нічого не вдієш… І от, знаєте, одного разу розбили ми бівуак, прилягли відпочити, а духота, як у бані Ну й розморило, заснули всі.

Не знаю, скільки вже я проспав, але тільки чую крізь сон: шум, метушня, войовничі вигуки. Прокинувся, продер очі, дивлюся — Фукс тут, під кущем, спить міцним сном, як немовля, а Лома нема. Глянув навкруги — ніде нема. Ну, тоді беру бінокль, оглядаю горизонт і бачу — мій старший помічник Лом сидить біля вогнища, а кругом, розумієте, дикуни й, беручи до уваги їх поведінку, їдять мого старшого помічника…

Що робити? Я тоді складаю долоні рупором і на все горло кричу:

— Одставити їсти мого старшого помічника! Крикнув і жду…

І от, чи повірите, юначе, чую, немов луна, долинає відповідь:

— Єсть одставити їсти вашого старшого помічника!

І дійсно, дивлюся — одставили. Закидали вогонь, піднялися і всі разом попрямували до нас.

Ну, зустрілися, поговорили, вияснили непорозуміння. Виявилось, папуаси з північного берега. У них тут і селище було недалечко, й море тут же, а Лома вони й не збиралися їсти. Навпаки, почастувати нас хотіли, а Лом їх умовив далі від бівуаку вогонь розкласти: боявся потривожити наш сон. Так-то.

Ну, підкріпились ми. Вони питають:

— Куди, звідки, з якою метою?

Я пояснив, що ходимо по країні й скуповуємо місцеву зброю старовинних зразків для колекції.

— А, — кажуть, — якраз вчасно потрапили. Взагалі-то у нас цього добра не буває. Це хазяйство ми давно в Америку вивезли, а самі на гвинтівки перейшли. Але зараз випадково є невелика партія бумерангів…

Ну, й пішли ми в село. Принесли вони ті бумеранги. Я як глянув, так одразу й впізнав свою спортивну зброю.

— Звідки це у вас? — питаю.

— А це, — кажуть вони, — один сторонній негр приніс. Він тепер став військовим радником нашого вождя. Але тільки його зараз нема, й вождя нема — вони в сусіднє село пішли, обговорюють там план походу.

Ну, я зрозумів, що мій войовничий адмірал тут окопався, і бачу — треба забиратися, поки не пізно.

— Скажіть, — питаю, — а де у вас найближча дорога в Сідней або в Мельбурн, або взагалі куди-небудь?

— А це, — відповідають вони, — тільки морем. По суші й далеко й важко, заблудитесь. Якщо хочете, можете тут пірогу зафрахтувати. Вітри тепер хороші, за два дні доберетесь.

Я вибрав посудину. Й дивовижна, доповім я вам, посудина виявилась. Парус наче ворок, щогла — як рогатина, а збоку, за бортом — щось схоже на лавочку. Якщо свіжий вітер, то не в човні треба сидіти, а на цій лавочці якраз. Мені, признатися, на такому судні ніколи не доводилось плавати, хоч я в парусній справі не новак. Але тут робити нічого, як-небудь, думаю, впораюся.

Навантажив бумеранги, взяв припаси на дорогу, розмістив екіпаж. Я біля керма, Лом з Фуксом за бортом, замість баласту. Підняли паруси й пішли.

Тільки відійшли, дивлюся — за нами в погоню цілий флот. Попереду велика пірога, а на передньому плані мій мандрівний рицар: сам адмірал Кусакі в формі папуаського вождя.

Я бачу — доженуть. А здаватися, знаєте, не цікаво. Якби самі папуаси, з ними б я порозумівся — все-таки австралійці, народ культурний, а цей… хто його знає. Попадешся отак, живцем зжере… Одне слово, бачу, як не крутись, а треба приймати бій.

Ну, зважив обстановку й вирішив так: вступати в бій, проливати кров — навіщо це? Дай-но краще я їх викупаю. Таким воякам перше діло — голову освіжити. А тут вітер боковий, міцний, команда в них уся за бортом, на лавочках. Так що обстановка найсприятливіша. Ну, і якщо зробити такий, знаєте, довгий штир та швидко розвернутися…

Одне слово, за дві хвилини переобладнав судно, зробив поворот і повним ходом пішов на зближення. Йдемо на контркурсах. Ближче, ближче. Я трошки вліво беру руля, і, знаєте, як мітлою змів баласт з флагманської піроги, з другої, з третьої… Дивлюся — не море кругом, а суп із фрикадельками. Пливуть папуаси, борсаються, сміються, — так розкупалися, що й вилазити не хочуть.

Один Кусакі невдоволений: видерся на пірогу, кричить, сердиться, фиркає… А я, знаєте, просемафорив йому: «Щасливого плавання», розвернувся і пішов назад до Сіднея.

А там, у Сіднеї, повернув бумеранги власнику, попрощався з партнером по гольфу, підняв прапора.

Ну, звичайно, народ проводжав, принесли фрукти, тістечка на дорогу. Я подякував, віддав швартови, підняв паруси й пішов.

РОЗДІЛ XVII,

в якому Лом знову покидає судно

Цього разу невдало все вийшло. Тільки минули береги Нової Гвінеї, нас наздогнав тайфун дивовижної сили «Біда», як чайка, металась по хвилях. Пірне, вискочить знову пірне. Гори води падають на палубу. Снасті стогнуть. Ну, що ви хочете — тайфун!

Раптом яхта, як дзига, закрутилася на місці, а через секунду вітер зовсім стих. Лом і Фукс,