Читати книгу - "Поза часом"

У фіналі, позначеному «на 6 голосів», генерал-бас

(клавесин) виконує роль сьомого учасника.

Оскільки заувага вийшла майже такою ж розлогою, як оповідання, я не маю жодних застережень проти того, щоб додати іще дещо. Я зовсім не розуміюся на вокальних ансамблях, і професіонали знайдуть тут чимало підстав для закидів. Насправді майже все, що мені відомо про музику та музикантів, я розшукав на конвертах для платівок, які читаю дуже уважно й з великою користю для себе. Те саме стосується й посилань на Джезуальдо, чиїми мадригалами я вже давно захоплююся. Те, що він убив свою дружину, — це факт; щодо решти, інших можливих збігів із моїм текстом, варто запитати в Маріо.

Антоні Тапіесу [48]

Стільки всього починається й нерідко закінчується, як гра; гадаю, тобі було приємно побачити поряд із твоїм малюнком інший, ти вирішив, нібито це випадковість або чиєсь дивацтво, і лише на другий раз збагнув, що його було зроблено навмисно, і тоді ти неквапно оглянув його й навіть повернувся згодом, щоб подивитися знову, виявивши звичну обачність: вулиця порожня, на перехрестях жодної патрульної машини, ти наблизився з байдужим виглядом і не підійшов упритул, а глянув на графіті з протилежного тротуару, скоса, вдаючи, буцімто тебе зацікавила сусідня вітрина, а тоді швидко пішов геть.

Твоя власна гра розпочалася колись знічев’я, насправді вона не була протестом проти ситуації в місті, комендантської години, заборони під страхом покарання розклеювати плакати чи робити написи на мурах. Ти просто розважався, малюючи щось грудочками кольорової крейди (тобі не подобався мудрований термін графіті), і час від часу приходив подивитися на них, іноді тобі навіть щастило нагодитися в той момент, коли приїздила вантажівка муніципальної служби, і тоді ти чув як спересердя лихословлять прибиральники, зішкрябуючи твої малюнки. Їх не обходило, що малюнки були не політичні, — заборона стосувалася всього, і якби хтось із дітлахів наважився намалювати дім чи собаку, їх би так само зішкрябали, з лайками та погрозами. В місті вже годі було зрозуміти, чого насправді слід боятися; можливо, саме тому тобі подобалося долати власний страх і раз по раз робити новий малюнок, обравши слушне місце та час.

Ти щоразу уникав небезпеки, бо обирав їх розважливо, і проміжок часу до приїзду вантажівки з прибиральниками був сповнений для тебе дивовижної чистоти та майже надії. Дивлячись здаля на свій малюнок, ти спостерігав за людьми, які мимохідь кидали погляди на нього, — ніхто, звісно, не зупинявся, але всі дивилися на малюнок: це могла бути зроблена нашвидкуруч абстрактна композиція на два кольори або профіль птаха чи дві злиті воєдино фігури. Лише одного разу ти зробив напис чорним кольором: «Мені теж боляче». Фраза не проіснувала й двох годин — тоді поліцай власноручно знищив її. Після того випадку ти лише щось малював.

Коли поряд із твоїм з’явився інший малюнок, ти майже перелякався; зненацька небезпека подвоїлася, хтось, як і ти, насмілився розважитися за крок від тюрми або чогось іще гіршого, до того ж цим «хтось» була жінка. Ти не міг би цього довести, а проте існувало щось переконливіше за будь-які очевидні докази: штрих, прихильність до яскравих кольорів, аура. Можливо, це була просто гра твоєї уяви, така собі втеча від самотності; ти захоплювався нею, боявся за неї, сподівався, що це востаннє, а потім ледь не виказав себе, коли знову завважив її малюнок поряд зі своїм, — тобі хотілося сміятися, залишитися стовбичити перед ним, наче поліцаї сліпі чи бовдури.

Почались інші часи, все зробилося більш потаємним, прекрасним і загрозливим водночас. Нехтуючи роботою, ти кидав її за першої-ліпшої нагоди, сподіваючись заскочити незнайомку зненацька, ти уподобав для своїх малюнків вулиці, які міг швидко обійти одним заходом; ти повертався туди вдосвіта, ввечері або й о третій годині ночі. Це був період нестерпних вагань, розчарувань, коли ти марно шукав її малюнок поряд із якимось із власних — а вулиці були порожні, і ти нічого не знаходив, і через те вони здавалися ще більш порожніми. Якось уночі ти вперше уздрів її малюнок окремо; вона зробила його червоною та синьою крейдою на дверях гаража, використавши фактуру поточеної шашелем деревини та голівки цвяхів. Малюнок був зроблений у притаманній їй манері — її штрихи, її кольори, але, поза тим, ти відчув у малюнку якесь благання чи запитання, це був спосіб привернути твою увагу. Ти повернувся туди на світанку, після того як патруль тупо його зашкрябав, і на іншій стулці гаражних дверей швидко намалював краєвид із вітрилами та причалом; якщо не надто придивлятися, це могло здатися звичайними накресленими навмання лініями, але вона б придивилася. Тієї ночі тобі вдалось ушитися від пари поліцаїв, удома ти пив склянку за склянкою джин і розмовляв із нею, ти говорив їй усе, що приходило до голови, це був наче ще один — звуковий — малюнок із вітрилами та гаванню, ти уявляв її смаглявою й мовчазною, ти підібрав для неї губи та груди й навіть ніби кохався з нею.

І тут тобі спало на думку, що вона чекала на відповідь, а отже, повернеться до свого малюнка, як ти повертався до своїх, і хоча після замахів на ринку небезпека щораз більшала, ти наважився наблизитися до гаража, обійти квартал, випити бозна-скільки кухлів пива в кав’ярні на розі. Це видавалося безглуздям, адже вона не зупинилася б перед твоїм малюнком, будь-яка жінка з безлічі тих, що проходили туди-сюди повз нього, могла бути нею. На другий день, удосвіта, ти вибрав сірий мур і намалював білий трикутник, оточений схожими на листя дуба плямами; сидячи в тій самій кав’ярні на розі, ти бачив мур (двері гаража вже відшкребли, і раз по раз повз них проходив розлючений патруль), надвечір ти перемістився подалі, переходив з місця на місце, змінюючи спостережні пункти, купуючи в крамницях якісь дрібнички, щоб не надто привертати до себе увагу. Стояла вже глупа ніч, коли ти почув сирену, і тебе