Читати книгу - "Брама"

179
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 95
Перейти на сторінку:
Робе.

— Тому мені немає про що говорити.

— Ти пам’ятаєш свої сни?

Я соваюся на кушетці. Так трапилося, що кілька снів я пам’ятаю, але відповідаю:

— Ні.

Зіґфрід постійно змушує мене розповідати сни, а мені це не подобається.

Коли він уперше запропонував таке, я не погодився. Зіґфрід терпляче сказав:

— Ти маєш знати, Робе, що всі люди бачать сни. Ти можеш не пам’ятати своїх снів, коли прокинешся. Проте якщо спробуєш, то згадаєш.

— Не можу. Я ж не робот, як ти.

— Знаю, що я робот, але ми говоримо про тебе, Робе. Ну що, експериментуймо?

— Можливо.

— Це неважко. Тримай олівець і клапоть паперу біля ліжка. Тільки-но прокинувся, записуй усе, що пам’ятаєш.

— Але я взагалі нічого не пам’ятаю про сни.

— Гадаю, варто спробувати, Робе.

І я спробував. Ви знаєте, я дійсно почав запам’ятовувати сни. Спочатку то були маленькі фрагменти. Я записував їх і подекуди розповідав Зіґфріду. Це робило його щасливим як ніколи. Він обожнював сни.

Що ж до мене, я не бачив у цьому жодного сенсу, принаймні спочатку. А потім стався випадок, після якого я припинив бути Хомою Невірним.


Одного ранку я прокинувся від такого неприємного і реалістичного сну, що кілька хвилин не міг збагнути, чи це дійсно був сон. Він справив на мене таке враження, що я почав його записувати якомога швидше з усіма подробицями, котрі ще пам’ятав. Потім мені зателефонували. Я відповів на дзвінок і, уявляєте, за ту хвилину, протягом якої розмовляв, я все забув! Не міг згадати жодного фрагменту, поки не подивився у свої записи.

Отже, коли я зустрівся із Зіґфрідом через кілька днів, я знову забув той сон! Наче й не було. Але я зберіг аркуш із записами і прочитав їх Зіґфріду. Це був один із тих випадків, коли він лишився найбільше задоволеним мною і собою. Він клопотав собі голову з тим сном упродовж цілої години, шукаючи символи та їхнє значення у кожному уривку. Я не пам’ятаю, що то були за символи, але мені вони зовсім не припали до душі.

А взагалі, знаєте, що справді цікаво? Я викинув той аркуш паперу дорогою додому, тому вже ніколи не зможу розповісти вам той сон.

— Бачу, що ти не хочеш розмовляти про свої сни, — каже Зіґфрід. — Можливо, волієш поговорити про щось інше?

— Ні.

Зіґфрід мовчить, і я знаю, що він вичікує, поки я щось бовкну, можливо, якусь дурницю. Тому я відповідаю:

— Зіґфріде, можна запитання?

— Чому ні?

Іноді мені здається, що він хоче осміхнутись, як жива істота. Це чути з його голосу.

— Мені цікаво, що ти робиш із тією інформацією, яку я повідомляю?

— Не певен, що зрозумів твоє запитання, Роббі. Якщо ти маєш на увазі програму збереження інформації, то моя відповідь буде суто технічною.

— Я мав на увазі інше.

Вагаюся, силкуючись сформулювати питання, і думаю, чому я вирішив про це запитати. Я гадаю, це все через Сильвію. Вона колись була католичкою. Я заздрив її вірі й завжди говорив, що з її боку було дурницею відлучитися від церкви. Мене переповнювали сумніви і страхи, яких я не міг позбутись, і я жадав сповідатися парафіяльному священикові. Я вибудував досить непогану ієрархічну модель потоку цього всього лайна в моїй голові, яке перехлюпується у сповідальню, а парафіяльний священик переливає його єпархіальному монсеньйорові (чи ще комусь; я погано розбираюсь у церковних справах), а все це закінчується у папській резиденції, де розташовано такий собі відстійник усього світового болю, горя та провини. А папа передає те все безпосередньо до Бога (тобто, якщо припустити, що Бог існує або принаймні, що існує така інстанція, як Бог, куди можна відправити усе це лайно).

Однак, річ у тому, що я виробив схоже уявлення про психіатричну систему: місцевий злив веде до каналізаційних колекторів, які ведуть до магістралей спільноти, що складаються з живих психіатрів, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Якби Зіґфрід був людиною, він не витерпів би усього горя, що вилилося б на нього.

По-перше, він мав би власні проблеми. До них додалися б мої, бо я би позбавлявся їх, навантажуючи ними його. Це не кажучи про інших пацієнтів, які по черзі лежали б на канапі, навантажуючи Зіґфріда своїми клопотами; Зіґфрід передавав би ці проблеми наступному, який вже намагався б його уникати, і так один по одному. До кого б дійшло? До привида Зиґмунда Фройда?

Утім, Зіґфрід — не жива істота. Він машина і не відчуває болю. То ж куди дівається біль і каламуть?

Я намагаюся це йому пояснити, а насамкінець кажу:

— Хіба ти не бачиш, Зіґфріде? Якщо я віддаю тобі біль, а ти віддаєш його комусь іншому, то це має десь завершуватись. Особисто я не можу повірити, що все закінчується в магнітних бульках, розташованих усередині кристала кварцу, і ніхто більше цього не відчуває.

— Не думаю, що обговорення з тобою сутності болю дасть бодай якусь користь, Робе.

— А обговорення того, чи ти реальний, дасть користь?

Зіґфрід майже зітхає.

— Робе, — відповідає він, — Я також не думаю, що обговорення з тобою суті реальності буде пожиточним. Я знаю, що я робот. І ти це знаєш. Чому ми тут зібралися? Щоб мені допомогти?

— От і мені цікаво, — похмуро відказую я.

— Не думаю, що тебе це насправді цікавить. Гадаю, ти усвідомлюєш, що ходиш сюди, аби допомогти собі.

1 ... 27 28 29 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брама», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Брама"