Читати книгу - "Риб’яча кров"

ходила, — відповіла вона трохи роздратовано й попрямувала до дверей.

— У тебе якісь задовгі рукави, ні? — здивувалася Оліна, коли Анна у світлому светрі прослизала повз неї надвір.

Вино було розлито до склянок. Стемніло. Бабуся вже спала. Курей я закрила ще до того як Анна повернулася з Царем з прогулянки, вони самі вже залізли в курник, тож я просто затулила дверцята. Перша пляшка в нас зникла доволі швидко, особливо завдяки Анні. Вона сама випила більше половини.

— Знаєте, чого мені б ніколи не хотілося? — сказала Оліна, відкоркувала другу пляшку й долила нам. — Залишитися тут в селі, як моя мама. Бути прив’язаною до магазину з ранку до вечора, щоб мене люди називали продавчиня…

— А що ж ти робитимеш?

— Я переїду до Петра відразу, як він повернеться з війська. І знайду роботу в місті. Автобусом тут зовсім близько, у хаті в нас будуть тільки кіт чи пес, жодних курей і свиней. Я розводитиму квіти, і діти бігатимуть по саду…

— А якщо вам знесуть усе село?

— Петр їх усіх поб’є, — погрозила Оліна кулаком кудись догори.

Раптом тріснуло скло й на дерев’яну підлогу впали скалки. Ми глипнули на Анну, вона затято дивилася поперед себе, а в правій руці тримала уламки склянки, яку щойно розчавила в руці.

— Що ти робиш? — вигукнула Оліна.

Я побігла на кухню, у шафі, у коробці з-під взуття, бабуся тримала ліки й бинти. Я взяла перекис і пластир. Були лише подряпини на внутрішній стороні двох пальців. Анна легко дала себе полікувати, вона все ще сиділа, схрестивши ноги, ніби за медитації. Я змела уламки скла на лопатку.

— Але ж ми щойно почали з цим питтям, — бурмотіла Оліна й допомагала Анні підводитися.

Анна була блідою й хиталася.

— Ти не вечеряла, правда? — гукнула до неї зблизька Оліна й довела її до тахти. — Коли бухаєш, то перед цим треба добре поїсти!

Анна повернулася обличчям до стіни, у Гонзиному светрі, стрижка під хлопчика. Мені хотілося її погладити. Оліна накинула на неї картату ковдру. Я стояла якийсь час зі склом на лопатці, а потім пішла на вулицю. Була ніч, зірок не видно, але відчувалися важкі хмари. Я увімкнула лампочку над дверима й віднесла скалки у відро для попелу.

Незабаром надвір вийшла Оліна з другою нуль-сімкою вина, і ми разом сіли на сходи на веранді. Ми пили просто з пляшки, із Анни вже нічого було взяти, це ми обоє розуміли.

— Що з Анною? — кинула Оліна після тиші. — Вона останнім часом поводиться якось дивно.

— Анна завжди поводилася трохи дивно, тобі не здається?

— Гадаю, що в них щось не клеїться з Хозе.

— Схоже, вони знову розійшлися.

— Ти це все ще сприймаєш серйозно? — поглянула на мене Оліна.

— Хозе Анні взагалі не пасує. Такий ковбой…

— Ти нічого від Гонзи не знаєш? Вони ж із Хозе друзі змалечку.

Уже був майже ранок, пляшка «Празького збору» стояла порожня під сходами, ми тулилися одна до одної від холоду.

Літо завершилося. У мене ще ніби залишився його жар на повіках, коли я за роботою на хвильку заплющувала очі. Мама нарешті відпустила мене з кухні, де ми перед цим закатали в банки, мабуть, зі сто тисяч слив. Була п’ятниця, післяобід, і з’явилася Оліна. Вона стояла у светрі перед дверима, руки в кишенях. На вулиці вже стало прохолодніше, і дув вітер.

— Що ти робиш?

— Ми закриваємо сливи, — промовила я.

— Наплюй, у Голкові грають «Паркани».

Я бачила, що Оліна шаленіла. Вона притупувала правою ногою, і мені навіть здалося, що вона щось випила. Вона не зводила з мене очей, спокусницька посмішка на губах, було зрозуміло, що в неї знову є план. Бігбітна група «Паркан» грала на танцях, а фанати приїздили на них іздалеку.

— У Голкові? Це ж далеко? Як ми туди доїдемо?

— Хозе міг би взяти автівку.

— Оліно, — поглянула я на неї з сумнівом.

— Ти хочеш нидіти ввечері вдома?

— Тато мене не відпустить.

— Якщо поїде й Гонза, він відпустить, як і минулого разу.

Ми йшли одна за одною коридором, Оліна зазирнула на кухню, де на столі і в мийці — скрізь були самі