Читати книгу - "Риб’яча кров"

лише банки для консервації. На плиті у великій каструлі грілася вода. Оліна голосно привіталася з мамою.

— Оце врожай! Скільки буде компоту…

— Ну, дещо ми лишаємо на повидло, а дещо Венцові на самогонку, — засміялася мама втомлено.

Оскільки я злякалася, що Оліна почне їй розповідати про танці в Голкові, я підштовхнула її до дверей своєї кімнати.

— Не вдавай, що спиш, — заголосила Оліна з порога.

Гонза повернувся, закліпав на нас обох і знову поклав голову на подушку. Пальцем, прикладеним до губів, я показала Оліні, щоб вона поводилася тихіше, що з Гонзою сьогодні треба обережно. Я підійшла до його ліжка, він повернувся на спину й розплющив очі.

— Гонзику, ти б хотів сьогодні ввечері на танці до Голкова? Хозе взяв би овтівку.

Якийсь час він на мене дивився. Його яскраво-блакитні очі ніби говорили, що він не розуміє.

— Сестро, ти дурепа, — проголосив він і сперся на лікті, — скільки разів я тобі казав, що кажуть автівка, а не овтівка. Ти чуєш різницю? Автівка. Овтівка.

— Так, чую. І що?

— Ні!

Це звучало категорично. Оліна мене штовхнула, щоб я не зупинялася.

— А ти не можеш сказати татові, що нібито з нами поїдеш? А сам міг би побути в дядька…

— Я ж кажу, ні.

— Гонзику, це було б так несправедливо, якщо вже Хозе матиме овтівку.

Гонза якийсь час дивився на мене співчутливо. Оліна трохи заспокоїлася й лише водила очима з мене на брата, слухняно чекаючи на відповідь.

— Ми з Хозе їдемо ввечері геть.

Він знову ліг і натягнув собі на голову покривало. Ми з Оліною вирушили з кімнати.

— Анна нічого не казала про те, що Хозе кудись збирається, — розмірковувала Оліна вголос.

— Я ладна посперечатися, що вони поїдуть на дискотеку до Глибокої, — сказала я й кивнула головою в напрямі кімнати, де Гонза збирався з силами для нічного гуляння.

— Тільки ми будемо киснути вдома, — мурмотіла Оліна.

І ми вже знову стояли в кухні, де мама сиділа край столу й роздивлялася це сливове божевілля. Я набрала в руки вимитих слив і подала їх Оліні.

— Ось, тримай. Я, здається, дістала кісточки з мільйона за сьогодні.

— Як мама, Олі?

— Дякую, добре, — відповіла чемно Оліна на запитання моєї мами й вдарила мене носаком капця по щиколотці.

— Ми б сьогодні ввечері хотіли поїхати на танці, мамо, — почала я.

— Ти що, залишиш маму з цієї консервацією саму? — озвалося з вітальні.

Тато нас почув і вже стояв у дверях.

— Вона вже достатньо мені допомогла, — захищала мене мама.

— Ти нікуди не поїдеш, маєш удосталь праці, — категорично завершив дискусію тато й зникнув.

— Ну то йди хоча б трошки пройтися надвір, — сказала мама, — я теж трохи перепочину, а потім завершимо.

Ми вийшли з хати, я ледве встигала за Оліною. З її рвучкої ходи можна було здогадатися, що вона за всяку ціну хоче врятувати цей п’ятничний вечір. Анну ми знайшли в садку, зігнутою над грядкою. Літні квіти уздовж їхнього паркана потрошку відцвітали, вона викидала сухі стебла до приставленої тачки.

— У тебе теж, далебі, гарна розвага для п’ятничного вечора, — прокоментувала це Оліна.

Ми стояли навпроти одна одної, поміж нами двома й Анною — дерев’яний паркан.

— Що Хозе? — запитала я в неї.

— Нічого, — відповіла вона.

— Ви розійшлися, ми знаємо, — Оліна нетерпляче переминалася з ноги на ногу й видавалася розсердженою.

Анна мовчки стояла над квітковою клумбою, струнка, із традиційно короткою стрижкою вона була схожою на гарного юнака, подумалося мені тоді.

— У комітет, здається, знову прийшов лист щодо греблі.

Я стрепенулася й зосередила погляд на Анні.

— Звідки ти знаєш?

— Хозе сьогодні казав, що Маха той лист показував його батькові.

— Ага, і по тому ви розійшлися, — знову почала Оліна.