Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

столиком вуличної кав’ярні й смакував кавою. Він любив міцну каву просто неба, тоді вона якась інша — більш насичена, чи що. А ще обов’язково десь поблизу мусять бути музики, бо коли вони починають грати — немає значення, на чому, це може бути саксофон, скрипка чи бандура — тоді світ неначе зупиняється і лиш ця єдина мить стає вагома.

Розгорнувши свій, дещо потертий записник, він зробив кілька нотаток. Записувати думки на папері було пристрастю Любомира ще змалечку, а згодом стало невід’ємною частиною його життя.

Він пам’ятає, як одного разу в школі, на День армії, дівчата подарували йому маленький записничок. Це було в четвертому класі. Він не знав, що з ним робити, і просто поклав у шухляду. Минуло кілька місяців, перш ніж він дістав його, взяв ручку і записав враження, які отримав від поїздки з матір’ю до моря. Воно так сильно вплинуло на маленького Любчика, емоції нестримно рвалися з нього, тож він мусив кудись їх подіти.

Кілька перших рядків лягли на папір кострубато й недоладно, проте почуття, які він туди вклав, були настільки красномовними і переконливими, що, перечитуючи згодом написане, немов знову побував у тих місяцях, котрі описував на папері.

Згодом кострубатість почала зникати, написане набирало більш правильних форм і більш глибокого змісту. Записник завжди був при ньому, і, відчувши потребу писати, він розгортав його й занотовував те, що вважав за потрібне. З роками записників ставало все більше, і всі вони знаходили собі прихисток у шухляді комоду.

А ще він дуже любив бути на самоті, у власному світі, сповненому безлічі думок і мрій, через що його вважали трохи дивакуватим. У той час, коли на перервах однокласники бігали галопом, смикаючи за волосся дівчат, щасливих від такої зухвалої, проте уваги з боку протилежної статі, Любчик сидів за партою коло вікна і спостерігав за чимось, одному йому видимим і цікавим.

І хоча його усамітнень не розуміли й не підтримували, він усе ж був негласним улюбленцем як серед товаришів, так і дівчат. Останні любили його за небагатослівність і тонке почуття гумору. Він міг якийсь час мовчки спостерігати за чимось чи за кимось, а потім знічев’я зронити кілька слів, настільки влучних і дотепних у тій ситуації, що дівчата заливалися сміхом, а хлопці, плескаючи його по плечу, схвально кивали головами.

Він притягував до себе вмінням підтримати, давши слушну пораду чи ж просто уважно слухаючи співрозмовника. До того ж він був дуже гарненьким і дівчатам було важко відвести погляд від його красивого обличчя, великих темно-карих очей, таких бездонних, що, здавалося, якщо довго дивитися у них, то можна туди ненароком ускочити. З них точилися непідробна щирість і надзвичайна внутрішня сила, його погляд був проникливим. Природа наділила його чорним, як смола, густим волоссям, що, відростаючи, ставало витким і надавало йому чудернацького, проте звабливого вигляду. У старших класах він носив зачіску «а-ля Бітлз», а вступивши до універу, відростив волосся до плечей і збирав у хвостик. Він був високим і худорлявим. І якщо в юності це не дуже приваблювало, то зараз, у свої тридцять три, Любомир залишався підтягнутим і струнким, не виглядаючи на свої роки. Звісно, останнє досягалося шляхом майже щоденних тренувань у спортзалі.

Чоловік допив каву, відсунув порожню філіжанку й закрив записник. Певний час дивився на простуючих повз кав’ярню людей і підвівся з-за столика. Вільний час, що він зрідка виділяв собі посеред дня на філіжанку кави, аби розслабитися й перепочити від шаленого ритму життя, швидко промчав; він мусив повертатися до справ, яких мав безліч.

Любомир рушив уздовж вулиці. Який чудовий сьогодні день! Він глянув у небо, в якому повільно плинули пухнасті хмаринки, за котрі час до часу ховалося сонце. Яке ж воно дивовижне!

— Привіт, старий! Все в небо заглядаєш? — почув за спиною.

— О, привіт! — радо відповів, потиснувши руку давньому приятелю. — Скільки літ, скільки зим?! Як ся маєш?

— Та, дякую, помаленьку! Як твоє життя?

— Моє життя… Дуже стрімко! Направду дуже стрімко. І, знаєш, це мене лякає, добряче лякає, адже час так шалено мчить, я не встигаю оговтуватися від цієї швидкості, а хочеться стільки всього встигнути!

— Все з тобою ясно, — з ледь помітним відтінком скептицизму всміхнувся приятель. — Таким і лишився, мрійливим філософом. І як воно? Відшукав сенс життя?

Любомир замислився.

— Сенс життя, кажеш? Тобі справді цікаво, чи ти просто так, аби підтримати розмову?

— Та певно шо цікаво, раз питаюсь. Я того сенсу й не думав шукати, мені, зізнаюсь, так простіше жити. А ось ти, пам’ятаю, був у постійному пошуку. То як, ти вже збагнув його?

— Сенс у кожного свій. Мій я, певна річ, віднайшов, не так давно. Але… це дуже особисте… я би сказав, інтимне, розумієш?

— Так і знав, шо ти шось подібне скажеш! — розчаровано мугикнув приятель. — Ну, давай, я побіг. Ти теж, напевне, поспішаєш.

— Так, я теж. Радий був тебе бачити. Бувай!

Так цікаво стрічати знайомих людей, котрих не бачив років сто, отак зненацька перетинаючись у найнесподіваніших місцях, а затим знову розбігатися на невизначений строк, кожен у власне життя…

Сенс життя. Для нього він чітко визначений. Відтоді, як зустрів ЇЇ, він віднайшов і сенс. Сенс був у почуттях, що породжує в його серці ВОНА, у спокої, який дарують душі ці почуття, у шалених емоціях, що океаном клекочуть у грудях, у тих бажаннях, мріях і натхненні, що пробуджуються в ньому, немов вируючий вулкан. До зустрічі з нею він не відчував такого всепоглинаючого щастя, що гарячою хвилею розливається всередині. Сенс був навіть у дрібничках, яких він досі не помічав і котрі тепер здаються йому суттєвими. А все — завдяки ЇЙ.

Їхню зустріч він описав на папері безліч разів, щораз по-новому її переживаючи. Вона дуже незвичайна й особлива, адже зустрілися вони… уві сні. Так. Яким би дивом це не видавалося. І побачення ці не