Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

можна порівнювати ні з чим — вони справді виняткові.

…Щоночі він чекає ЇЇ під ліхтарем і ВОНА з’являється зненацька, мов нічна фея, оповита теплим сяйвом, наче небесним ореолом. Він бере її руку в свою, і блаженне тепло огортає все його єство, відтак обіймає її податливий стан, і тіло пронизує солодкий струм…

Насправді його Нічна Фея не така вже й примарна. Одного разу він перетнувся з нею в реальному житті. Утім, коли збагнув, що це ВОНА, було вже надто пізно.

Згадуючи це, Любомир картав себе до болю, та все ж цю мить прокручував у своїй пам’яті по сотні разів на день. Мить, коли в реальності бачив її — свою Кохану.

Він стрів її знову ж таки в найнесподіванішому місці: у потязі. Вона задрімала на верхній полиці плацкарту, а потяг уже прибув на кінцеву станцію «Львів». Він торкнувся її плеча, щоб розбудити. Сонна і дещо розгублена, зіскочила вона з полиці й опинилася зовсім поряд. Любомир відчув приємне тепло, що йшло від неї, і дивовижну ауру — чим не Богиня легкого вітру? Вона видалась йому такою милою і беззахисною, проте в погляді помітно просочувалася рішучість. Легким жестом відгорнула з обличчя волосся, що чорними хвильками лягло на її плечі, сяйвом виблискуючи у променях ранкового сонця, і подивилася на нього своїми величезними синіми, наче морський вир, очима.

Господи, таких очей він у житті не бачив! Мить, коли їхні погляди зустрілись, здавалося, спинилась. Любомир не міг збагнути, як ту мить він не перетворив на вічність. А вона ж була зовсім поряд! Так близько, що варто лише простягнути руки, і ось вона — у його руках!

Уже в маршрутці, що прямувала з вокзалу, шалений здогад раптом осяяв його. Як ошпарений, зіскочив він із сидіння.

— Відчиніть, мені треба негайно повернутись!!! — відчайдушно крикнув, протискаючись з-поміж незадоволених людей, як шпроти в банку, напханих у маршрутку.

Від несподіванки водій відразу ж зупинився. Любомир виплигнув, забувши подякувати, і кинувся щодуху назад — від’їхати він встиг недалеко. Дорогою шукав її очима, а примчавши на вокзал, вдивлявся в натовп, хоча й чудово розумів, що все марно. Ледь стримуючи емоції — суміш роздратування і розпачу, — почвалав назад до зупинки, очима все ще безпорадно шукаючи її у юрбі.

Він довго не міг пробачити собі такого безглуздя: як впустив її?! Як не відчув, що це — ВОНА?! Він… просто пішов геть… Звісно, він не очікував зустріти її в реальному житті, адже вона була його Нічною Феєю, нездійсненною мрією, красивою ілюзією.

Утім, тепер, знаючи, що Кохана його реальна, Любомир сповнився надією і рішучістю, що зустріне її, адже вона тут, у Львові, зовсім поряд! І він обов’язково знайде її!

***

Чарівна музика лилася плавно, водночас захоплюючи у вир пристрасті і цілої гами хвилюючих почуттів. У житті не так багато речей, які нескінченно прекрасні. Та музика в те число входила. Вона теж була невід’ємною частиною життя Любомира. У ній він шукав відповіді на важливі питання. І знаходив їх. Вона завжди давала його серцю слушні поради. Серце уважно слухало її і розуміло. Музика сформувала його світогляд, сприйняття життя. Він міг піднестися над повсякденністю, над побутом, абстрагуватися від усього й доторкнутися душею цього неймовірно прекрасного світу під назвою Музика.

Він любив різну музику. Однак класичну, ще й у виконанні професійних музикантів у концертній залі, сприймав по-особливому. Паґаніні, Вівальді, Шопен, Моцарт, звісно ж, улюблений Бетховен. Заплющуючи очі, Любомир відчував кожну ноту, кожний звук, немов потрапляв у ту епоху, у яку було створено ту чи іншу музику, і за короткий час переживав чиєсь усе життя. Здавалось, душа його була відкрита перед самим Богом і прагнула чогось надзвичайного. І це було дивовижно.

Затим ішов вулицями міста, усе ще перебуваючи у стані ейфорії, і роздумував над сенсом життя. Йому хотілось здійснити щось таке хороше, важливе і потрібне. Але що? Він роззирався довкола і все чекав знаку згори. І одного разу таки дочекався. Якось увечері повертався додому, як раптом з-за рогу просто на нього вискочило якесь розхристане, захекане дівча років дванадцяти. Вилаявшись від несподіванки, відштовхнуло воно чоловіка.

— Ти чого? Що трапилось? — оторопіло вигукнув услід.

— А твоя яка справа? Кому яке діло! — роздратовано фиркнуло через плече дівчисько й побігло далі.

Кому яке діло… Любомир постояв хвилину, вражено дивлячись услід дитячій постаті, що зникала в натовпі, і зайшов у першу-ліпшу кав’ярню. Кому яке діло… Він розгорнув записник. Ця, ніби незначуща, похапцем і зі злістю кинута фраза наштовхнула чоловіка на серйозні роздуми. Кому яке діло… Адже дівчисько має рацію! Хтозна, що трапилося з підлітком тоді, і хтозна, чи є комусь до того якесь діло. Куди дівча побігло, озлоблене і роздратоване? Що з утікачкою трапилось по тому? Це проблема. Велика проблема, і таких проблем безліч на кожному кроці. І з цим треба щось робити!

Він замовив каву й довго сидів за столиком у кутку, спостерігаючи за людьми. Спостерігаючи, роздумуючи і занотовуючи щось. Того вечора в його свідомості відбулися зміни. Він збагнув, чому має присвятити своє життя: допомозі тим, хто її потребує. І байдуже, що саме це має бути. А навіть якась дрібниця, що дарувала б принаймні невеличку радість бодай якійсь одній людині. Коли приносиш комусь користь, коли хтось щиро радіє цьому — це ж так добре! Звісно, він не врятує світ. Але може допомогти.

Так була заснована «Веселка життя». Розфарбовувати життя в кольори веселки — головна мета організації. Образно кажучи, звісно. Любомир так загорівся ідеєю створення цієї організації, що вже за місяць підготував концепцію і першочерговий план розвитку. Певна річ, щоб утілити в життя цей грандіозний план, потрібна була спонсорська підтримка, залучення владних структур, зрештою, команда однодумців. І Любомир занурився в цю «Веселку життя», кожну вільну від роботи хвилину присвячуючи себе втіленню ідеї.

Починати було важко. Безкорисливих, справді відданих такій справі людей