Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

зневажливо подивився на Теодора, вбиту горем Пелагею і повторив:

– Виводьте!

Один із жандармів штовхнув затриманого в спину:

– Gyerünk![18]

– Палазю! – сказав до жінки Теодор. – Не плач! Збери якийсь одяг і трохи їжі.

– Збери-збери, Палазю! – засміявся Проців. – Панам жандармам буде і тепло і ситно!

– Семку! – залилася сльозами Пелагея. – Що ми тобі зробили злого, що ти нам мстиш?

– Що зробили? – злісно перепитав Проців. – Та ти мені все життя зіпсувала зі своїм Дорком! Ну нічого. Справедливість переможе. А твій Дорко ще помучиться разом з вашим ксьондзом. Будете знати, як москалям підспівувати!

Ситуація виглядала неприємною. Хоч такий стан і не схиляв до розмірковувань, Теодор все ж зрозумів, що на початку війни з Росією влада заарештовує всіх, хто так чи інакше мав відношення до Товариства Качковського. Якщо так, то він не єдиний сьогодні залишить свій дім.

Жандарми безцеремонно знову штовхнули Теодора у спину, але він втримався на ногах. Розуміючи, що опір нічого крім неприємностей не принесе, Засмужний покірно пройшов до воза, на якому вже сидів Григорій Стадницький. Вилізти на віз із заломленими за спиною руками було неможливо, але тут «допомогли» жандарми. Вони з двох сторін підняли Теодора під руки і буквально кинули на солому. При цьому він боляче вдарився зубами об дошку.

– Куди нас везуть? – тихо запитав він Стадницького.

– Спочатку до старости, – відповів той.

– А потім?

– Мені не повідомляли.

– Ще когось взяли? – допитувався Теодор.

– Знаю що Василя Лаку. А кого ще, не знаю.

– Багато вас, кацапів, наловили, – сказав Семко, який прислухався до цієї розмови. – Шкода, що всіх не застали. Втекли в армію. Ну, нічого. І там знайдемо, будьте певні.

Засмужному враз дуже захотілося побачити сина. Малий Михайлик ще солодко спав, не знаючи про те, що у родину прийшла біда. Теодор хотів було навіть попросити Пелагею розбудити сина, але вчасно спохватився. Сльози сина для бузувіра нічого не значать, лише зашкодять психіці малого.

Палазя стояла у воротях разом з Юрком і плакала. Той тримав зовицю за плечі і з-під лоба дивився на жандармів. Теодор боявся, що запальний молодший брат щось натворить і сам потрапить у біду, тому заспішив попередити.

– Юро! – сказав він. – Ти пам’ятаєш, що мені обіцяв?

Юрко лише кивнув головою.

– Я подбаю, – лише сказав.

Тим часом Семко з жандармом сіли на лавку спереду воза, інший жандарм позаду.

– Вйо! – хлиснув батогом Проців. – Поїхали!

Коні рвонули вперед. Лише тепер Пелагея, здавалося, прокинулася. Вона вирвалася з обіймів Юрка і побігла за підводою.

– Дорку! – голосила вона. – Та куди ж вони тебе забирають!

Жінка підбігла до воза, схопила за мундир жандарма.

– Паночку! Змилуйтеся!

Замість відповіді жандарм штовхнув її ногою.

– Hátrébb, asszony![19] – прошипів він.

Пелагея впала на дорогу. До неї підбіг Юрко і допоміг підвестися. Теодор був обурений такою поведінкою жандарма, але вдіяти нічого не міг. Натомість Стадницький голосно сказав:

– Палазю, збери якоїсь їжі й одягнутися й принеси до церкви. Нас везуть туди.

Пелагея цього вже не чула, а Семко сказав:

– Не потрібен більше вам ні одяг, ні їжа. Здохнете голодні і голі.

Теодор розумів, що гірше, ніж йому вже визначено, не буде, тому запитав Проціва:

– Семку, відповіси мені на таке запитання.

– Ну?

– Скажи нам: і як то бути юдою? Солодко? І де ці твої тридцять срібняків?

– Но-но, полегше! – сказав Семко. – Я, на відміну від вас, ніколи не зраджував короні.

Стадницький штовхнув Засмужного вбік.

– Дивись!

Вони вже виїхали за межі села. Обабіч дороги росли древні верби, деякі з них були вже повністю трухляві, інші – порівняно молоді. На одному з таких дерев висіло повішене тіло якогось чоловіка. Воно злегка гойдалося на легенькому вітрі.

– Хто це? – здавлено прошепотів Засмужний.

– Кацап, – також тихо відповів Семко.

Йому, видно, також була неприємною ця картина.

– Наш?

– Втікав від жандармів. Зловили і щоб більше не думав втікати, прив’язали за шию.

– Я його знаю, – раптом сказав Григорій. – Це Василь Лука з Любелі.

Побачене остаточно розвіяло надію на щасливе закінчення цієї пригоди. Лише тепер чоловіки усвідомили всю серйозність ситуації, у яку потрапили. Доводилося чекати на найгірше.

Пелагея нашвидкуруч зібрала одяг, що потрапив їй під руки і хотіла вже бігти до староства, але Юрко, який зберіг здатність тверезо мислити, зупинив її. Насамперед він наказав зовиці взяти принесену Теодором ще з війська сумку. Туди Пелагея поклала штани, кабат, чоботи. Юрко чомусь пошкодував, що вже зносилася Теодорова військова форма. Він не знав чому, але йому здавалося, що це могло б допомогти братові. Не забув Юрко покласти до сумки люльку з тютюном.

Пелагея вийняла з печі тільки вчора спечений хліб. Вона хотіла віддати увесь, але в сумку влізла лише одна буханка.

Почувши про біду, до хати забігла захекана сестра.

– Де Дорко? – з порога випалила вона.

– Забрали жандарми, – заплакала Пелагея.

– Ой, як же це?

Юрко тим часом згадав, що тут він єдиний чоловік і владно сказав:

– Годі плакати! Треба ще віддати це Доркові. Настуню, ти забирай малого до себе. Я запрягаю коней, а ти, Палазю, закінчуй тут. А то, не приведи Господи, не встигнемо.

Пелагея постійно підганяла братового. Це дуже заважало Юркові, хоч він і не подавав виду. Але з кіньми впорався швидко.

Теодор ніколи не підганяв коней, вони відчували його команди самостійно. Тут же Юрко, щоб встигнути, час від часу вдаряв їх батогом.

Проїжджаючи повз повішеного, Пелагея знову заголосила, а Юрко аж перехрестився. В голову лізли всілякі думки, одна страшніша за іншу. Він ще більше підганяв коней, а ті не розуміли, чим зумовлена така різка зміна у ставленні до них.

А Засмужним було не до церемоній. Вони лише одного хотіли: встигнути.

Уже вкотре майдан перед церквою став свідком людського горя. Правда, людей тепер зібралося менше, ніж минулого разу; прийшли лише ті, до яких ці події мали безпосереднє відношення. Не було у натовпі місцевого священика. Лише вчора його забрали ті самі жандарми на чолі з Соляржом і запровадили до жовківської тюрми. Зате самих військових назбиралося більше. Вони обступили групу з десятка чоловіків. Це були заарештовані. До них не підпускали нікого: ні жінок, ні дітей. Неподалік від жандармів стояв капітан Солярж – дебелий чолов’яга з червоним обличчям, яке звичайно буває у людей з високим тиском. Поруч споглядав на дійство Семко Проців.

Його батько, війт села, стояв осторонь.

Коли під’їхали Засмужні, дійство вже підходило до завершення. Видно, всіх, кого мали заарештувати, заарештували, кого мали повісити –