Читати книгу - "Там, де південь..."

135
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29
Перейти на сторінку:
моєму плечі. Розтулені кармінові губи, одне віко тремтить, червоний сосок вибився з-під майки з претензійним написом «Адідас». Тільки що зубами не клацає. Ідеальна жінка: замість голови — лохматка, добре готує, мало говорить і віддана, як спанієль. Такі завжди повертаються. Чого не скажеш про мене. Машина гуркотіла трасою, а я чомусь ніяк не міг викинути з голови, забивав собі баки думками: чому я нікого не побачив після першого удару об рельсу, чому воно вийшло так, що наші життєві шляхи перетнулися, зійшлися в одній точці й так далі. А потім я заснув, слухаючи вуркотіння двигуна, сопіння моєї полукровки, і мене дратувало, навіть крізь сон, нестерпне щебетання жайворонків, шум моря, вітру, сигнали пароплавів, що входили в фарватер. Це ще стояло у вухах, окреслилося яскравими картинками, коли ми в'їхали в місто, і я пішов порожньою вулицею, де повітря висіло й тремтіло, сизе й густе, його навіть на дотик можна відчути. Була пообідня пора, а місто вимерло, відкотившись потоками людей по квартирах, дачах, і ще десь там заплуталася ця невибаглива живність, разом із котами, собаками, папугами, болячками, вірою в прекрасне майбутнє. Холод повернувся, і вулиці прошивали пустоту полудня, чистоту повітря, покресленого карлюками комашні й дрібних птахів. Я сів біля кінотеатру, назва загубилася в роках і подіях. Курив і дивився на незмінний, підфарбований плакат: «Жорстоке обличчя Нью-Йорку». За рефлексом я зайшов до порожнього бару. Тут сиділо, обличчям до входу, кілька пожованих часом портових проституток. Вони скисли в обличчі, й одна, здається, запитала, що там трапилося на Ялтах. Знизавши плечима, я зупинився біля барної стійки. Залпом випив сурогат коктейлю, суміш портвейну, горілки й сухого вина. Але мене не полишало відчуття загубленості. * * *

Поети по суті своїй захисники порядку і смислу. Якщо в минулому вони так часто нападали на існуючі людські порядки і смисли, то тільки заради того, щоб установити кращий порядок і смисл. З нашого людського — відносного — погляду, абсолютна реальність — це хаос і анархія; наші поети — остання наша армія захисників.

Джон Фаулз, «Арістос». * * *

Піднявши комірця на куртці, я вийшов знову на порожню вулицю й без цілі побрів. І саме на Адміральській, під гострим вітром, я зрозумів: а тут немає обличчя, ані у міста, ані у людей. На все це можна дивитися, як на сніг, як на дощ, як на тимчасову стихію. Люди, події, намагання імітувати життя — зникнуть за першого-ліпшого випадку… Достатньо одного невловимого поруху, десь там, вище, ніж туди, куди сягає думка… Я розумів, що у моє життя входить щось інше. Я не міг і не хотів думати про людей, про їхні вчинки, взагалі, ця холодна пустка вулиць мене влаштовувала — аби не солодка приторність, яку випромінювали двори, вікна, заводи, авто й таке інше… Вітер дув холодний, складалося враження, що прийшла осінь, і скоро справді замете снігом… Я повернувся на міст, де хлопці писали пулю. Пєца потягнув у школі акваріум, і вони на пару з Утюгом намагалися виловити китайських карасів. Коли це не дало бажаних результатів, Утюг стягнув штани, сів на акваріум і перднув. Хтось засміявся, але цим і обійшлося. Рибки продовжували плавати, а Утюг витирав мокру задницю сорочкою: «Да, жопа не динаміт!» Хлопці писали пулю, а я збирав у торбу свої лахи. Під вечір знову потепліло. Не те слово — спека поперла неймовірна. Накочувала желатиновими хвилями. Вогні стояли, як у воді стоять бакени, мірно хилиталися. Спокій натягувався тягучою плівкою спокою. Таксист, за південним звичаєм, стояв і чесав язиком зі своїм колегою, а я дивився на освітлену коробку кав'ярні, і мене підбивала нудота, з-під ложечки, зі шлунку гнало гірким соком. Я вийшов і проблювався під тубою для афіш. На тумбі красувалася новенька афіша «Група „Цвєти“». Місто підпливало від духоти й спеки, наче хто вулицями розлив густу олію. Нарешті до мене щось почало повертатися. Ледь вловиме постукування серця крізь міський шум, крізь наступ ночі, крізь печаль, крізь сум і ще якусь хрєнотєнь. Я зайшов у кав'ярню і подзвонив від бармена за цілий карбованець. Вона взяла трубку, а я стояв і мовчав. Вона продовжувала говорити, а я уявляв обпечене до кісток обличчя, ще щось там, і чув, як кров важкими ударами току підходить до голови.

— Зо мною все гаразд… Трохи рука… Як там усе… Ти приїдеш? Мені дуже сумно й боляче…

Я поклав трубку. Зараз мене душив сміх. Я реготав. Пив вино і пузирив сміхом. Нарешті бармен підійшов і сказав, що тут шастає рейд, мєнти, значить, якщо у мене є щось на кишені, то нехай я скину йому, а завтра він мені поверне. Я промовчав, лише руками показав, що у мене ніяких проблем. Просто мені смішно. І місто це нагадує купу серливих карликів, уйобків, кінчених дегенератів. Манія величі тут таки просто сцить усим на голову. Ти бачив, шеф, щоб сардина чи скумбрія могла дати собі раду на сковорідці або в закатаній бляшанці? Ага, сказав бармен, точно, ти не дурний малий, тобі треба вчитися. А на кой? І то діло… Знаєш, холодно тому, що затемнення… Чого затемнення? Місяця, здається, а ще ввели наші війська в Афганістан. Да, діла, які нас не стосуються, а дрючити усіх будуть по повній… А нам-то яке діло, залибенився бармен… Бармен виставив масандровського, справжнього, портвейну, й ніч потягнулася синім хвостом за вікнами. Коли ти покидаєш цей смітник, узагалі якийсь смітник, робиться не тільки весело, не лише реготати усим у писки кортить, а ти мимоволі відчуваєш симпатію, чи що? Після сміху мені зробилося ніяково. Плакат із позначкою, з цифрою, теж ніякою, уперто вказував, що надворі 1979 рік, а за пару місяців настане вісімдесятий… Нарешті я зібрався, піймав машину й поїхав на вокзал із безликим малюнком зимового пейзажу на стелі, з дешевою помпою і якоюсь щемкою ляльковістю минулого життя. Я ні про кого не думав і не згадував. Я сидів на лавці, пожираючи з білої фольгової тарілки печінку, запивав пивом, рвав великими кусками, ковтав і пускав слину. Я не відчував ані голоду, ані спраги. Собачий рефлекс, який правильно тицяв мені у писка табло: ти вирвався і вижив, мать твою. Це як тупо, до безкінечності рахувати до мільйона, потім

1 ... 28 29
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де південь...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де південь..."