Читати книгу - "Ангели помсти"

– Нарешті ми дісталися його дому. Шикарна фортеця: бачили, скільки там барахла? Отож. У мене губа одвисла. Наскільки мій таточко любитель усіляких цяцьок, та до Едіка йому далеко. Ну, і присіли ми у нього на омнопон, потім на морфін, потім десь і кокс узявся. Не інакше через циган, нехай дурнями не прикидаються. Вони все шириво контролюють у вашому аулі, а в нашому – і поготів. Ну, це зараз крапля в морі, розумію. Мазалися ми: Людка, я, Кєша, а Батрак прямо всеїдний. Шампань там, дороге винце. Голий ходить степом з дробовиком і вірші читає.

– Що за вірші?

– А яка, капітан, різниця? Краще б він узагалі не читав. Ну-от, сиділи ми так пару днів, може, тиждень, точно не прикину, самі розумієте. А потім – голяк. Ми, звісно, на більше розраховували. Все вистріляли, лишилося всього дві коробки зі стекляшками, Батраку і його дружині, і того на тиждень. Грошей – ліміт. То йому тато підкидав, то Джулай. Якщо чесно, то тих бабок, що у них з Людкою лишалися, вистачило б витримати облогу до третьої світової. Але Батраку дах підірвало. Зачинився у кімнаті. День не відчиняє, другий. Реве, як звір, аж у нас мороз поза шкірою. Потім вилазить з якимись карлючками. Говорить: у мене план, побудую жертовник із суцільного золота ось тут, у степу, да, в степу побудую жертовник. Я запитую, ну, а ти, мовляв, ким, дарагуша, будеш. Батрак як витріщить очі: «Я – головним жерцем і богом!» Потім сів і розплакався: грошей нема, ширки нема. Його трусило, жовтий весь, а очі ліхтарями, отакенні, горять. Кєша мені й гуторить: «Треба звалювати з цієї дикості, наш кореш поїхав, не бачиш чи що?» І треба б, блядь, звалювати, але якогось хріна ми лишилися. Видно, захотів тихцем прошвирнутися кімнатами будинку і пошукати грошей або, може, прихопити щось путяще. Та і по всьому Батрак умів бути лідером серед йобнутих на голову. Не знаю, де ми дістали наркоту впереміш з барбітурою, але нас, щоб чудити, ще так не вперло. Я прокинувся на Людці, а Батрак ледь Кєшу не оддрючив в окуляр.

– Д-а-а, веселі ви хлопці, – закурив і передав сигарету Стасу. – Наскільки я зрозумів, ти тягнеш, що плану у вас ніякого не було.

– Ні фіга, окрім пурги, в головах, капітан, у нас не віялося. Але ось що цікаво: як Людка опинилася у Джулая, не збагну. Ми від Білявського покотили до ощадкаси. Не інакше, вона вбивала в голову цьому малохольному день і ніч, що треба почистити ощадкасу або Білявського. Сама-то вона на легкий хліб губу розкатала. Не знаю, вирішувати вам… Ось що… Да, пригадав, хоча цього ніколи не забудеш, але чомусь вилетіло з голови. Сидимо ми у великій залі, настиримо ширку, а тут підтопує Марго, його сестричка. Я кинув оком – не нашого поля.

– Як це? – несподівано у мене похолола спина.

– А так. Я ж вашим ніколи не стану. Правда? Отак і Марго. Чому вона прийшла – невідомо, принаймні мені. Батрак насторожився, заглух, перестав верзти дурниці. Вертить тільки, як вовчара, головою і патлами трусить. «Ти якого хєра тут робиш, Марго?» – Батрак до неї. «Тебе Джулай кличе». – «А їбав я твого Джулая!» Марго тільки скривилася, і чесно – нам стало якось сумно і соромно. Людка сидить гола, то одне око примружить, то друге і шипить: «Маргуша… Хочеш мою кицьку полизати?…» Марго нічого цій суці не відповіла, а повторила прохання Джулая. Зібралася йти. А Батрак як закричить, що аж сірка з вух повискакувала: «Стояти! Стояти! Стояти!» Вона зупинилася, глянула на нього, як на таргана, може, трохи жалісливіше, да, дівка ще з тим характером. «Передай своєму ублюдочному дєдушці, що я його в рот їбав!» – як заверещить Батрак: стоїть на колінах, кулаки стиснуті, голий, хєр стирчить. Тоді, ми незчулися, одним ударом – мах. Марго лежить на підлозі, а він стягує з неї штани. У нас весь кайф вивітрився. Ну, відтрахав братік сестричку у всі можливі дірки. Марго непритомна спочатку була, а прийшла до тями – тільки стогнала, але спротиву не чинила, кволо, може, щось, а так – ні. А Батрак стоїть над нею, з хєра ллється, а він, паскудь, щось на залупі розглядає. «Ваша черга!» – реве. Ми з Кєшою сидимо. Тоді він вийшов і повернувся з помпівкою, наставив на нас, а ми – краще свинчатку в лоба, ніж по півнячій статті йти. Людка заливається, тягає Марго, як ляльку, тиче її голову між ноги. До четвертої ранку вони з нею управлялися.

– А ви з Кєшою?

– Бачить Бог, що ми до цього діла не мали ніякого. Кєша-то її і вивів, коли ці паскуди поснули. Він просив, щоб не заклала. Потім повернувся і напустився на мене: давай линяти. Я загнав собі порядний дозняк. Спробував встати, мене як косою. Так воно по новому колу пішло. Очухалися в обід. Сонце, вітер, на душі мліє тривога, наркота навіть не бере. Батрак понавитягував з підвалу вина, і ми прогужували до ночі. Він зробився милим, розповідав смішні історії, і все потроху начебто вирівнялося. Дивлюся, а Кєші-то нема.

– Куди ж подівся Кєша? Щось не ліпиться, Стасік: то він у тебе прямо гуманіст, ледь не підар, а тут дивись – подався з Людкою.

– А як ти здогадався, капітан? – Стасік причмокнув. – Ось тобі й глибинні загадки людської психіки. Так-от, того дня його нічого не брало: ані наркота, ані випивка. Чудовий день. Ми ганяли степом без будь-якої причини, бикували, одним словом. Батрак гнав лободєнь з приводу того, що ми напівбоги, напівлюди. Вічно у нього плуталося; я навіть запитав: так хто ти, Едя, бог чи напів. А він горланив до білої піни, що ми не належимо до цього світу. Здорово він зарулював. І тут ми підкотили до Білявського, його магазину від Полтавського заводу під якимось там, у хєра, номером. До цього я того жида і в очі не бачив. Батрак зайшов у лавку. Глянув на вітрину. Пішов мовчки назад, взяв помпівку, повернувся і наставив на жида. Кричить, щоб той вимкнув сигналізацію. Білявський вимкнув. Батрак почав гамселити Білявського прикладом, заставив