Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

аби хоч трохи допомогти старій шкапині, яка сопла від натуги і мало не тикалась мордою в землю. Я ледве бачив його в темряві. На якусь мить обличчя його освітив вогник, коли він запалював люльку. «Знав би ти, кого везеш…» — подумав я.

І відразу подумки спитав самого себе: «А кого ж він везе?» Адже я й сам не знаю цього. Хто я тепер? Треба поміркувати. В усякому разі, доведеться придумати собі ім’я, яким можна підписати телеграму, придумати негайно, щоб не розгубитися, коли в трактирі спитають, як мене звуть. Поки що досить придумати ім’я. То як же мене звуть?

Ніколи б не подумав, що вибрати ім’я та прізвище так важко. А надто прізвище. Я почав навмання нанизувати склади. Виходили різні прізвища: Строццані, Парбетта, Мартоні, Бартузі, однак усі вони тільки дратували мене. У жодному я не вловлював ніякого глузду. Начебто прізвище мусить щось означати… Гаразд, виберу перше, яке спаде на думку. Скажімо, Мартоні. От і добре. Та через хвилину я вже відкинув його. Краще нехай буде Карло Мартелло… І знову почалися муки…

Я доїхав до селища, так і не придумавши собі імені. На щастя, аптекареві, котрий суміщав обов’язки телеграфіста, продавця канцтоварів і газетяра, шахрая і ще не знаю кого, мого імені не треба було. Я купив газети, що надходили йому з Генуї: «Каффаро» і «XIX століття», — а потім спитав, чи немає в нього «Фольєтто» з Міраньйо.

В аптекаря Гроттанеллі була голова, як у сови, з круглими, наче скляними, очима, на які він з великим зусиллям час від часу опускав важкі хрящуваті повіки.

— «Фольєтто»? Не знаю такої.

— Це провінційна щотижнева газетка, — пояснив я. — Мені б хотілося мати її. Сьогоднішній номер, звичайно.

— «Фольєтто»? Не знаю такої, — повторив він.

— Ну гаразд. Знаєте ви її чи ні, байдуже. Я заплачу за телеграфний запит до редакції, чи зможуть вони надіслати десять-двадцять примірників завтра ж, та якнайшвидше. Це можливо?

Аптекар не відповів. Устромивши незрячий погляд у простір, усе повторював: «Фольєтто»? Не знаю такої…» Нарешті він згодився, щоб я продиктував йому запит зі зворотною адресою на його аптеку.

Наступного дня після безсонної ночі, стривожений невідчепними думками, я отримав у трактирі Пальментіно п’ятнадцять примірників «Фольєтто».

У двох генуезьких газетах, котрі я прочитав відразу, тільки-но залишився сам, не було жодного рядка про моє самогубство. В мене затремтіли руки, коли я взяв «Фольєтто». На першій сторінці — нічого. Розгорнув і відразу ж побачив угорі на третій сторінці жалобну рамку, а на ній великими літерами своє ім’я:

МАТТІА ПАСКАЛЬ

«Ми не мали про нього звістки вже кілька днів. Це були дні невимовної печалі й великої тривоги нещасної родини, тривоги, яку поділяла краща частина наших співгромадян, котрі любили й поважали Маттіа за його щире серце, веселу вдачу і природжену скромність, що завдяки їм та ще багатьом притаманним йому чеснотам він, не принижуючи своєї гідності, зносив удари долі: адже останнім часом розкішне життя змінилось для нього убогим животінням.

Коли після першого дня несподіваної відсутності Маттіа його стривожена родина пішла до бібліотеки Боккамацци, де Маттіа старанно працював, цілими днями читаючи серйозні книги, повсякденно збагачуючи свій допитливий розум, двері виявились замкненими. Ті замкнені двері відразу ж викликали тяжку чорну підозру, яку, однак, притлумила надія, що Маттіа Паскаль виїхав з рідного міста, керуючись тільки йому відомими міркуваннями.

Гай-гай! Дійсність спростувала ті сподівання!

Після втрати багатої спадщини недавня одночасна втрата обожнюваної матері і єдиної коханої донечки тяжко вразила душу нашого безталанного Друга. Ще три місяці тому він зробив спробу скінчити своє скорботне життя в шлюзі того самого млина, який нагадував йому про недавні безтурботні роки, коли його родина жила заможно й весело, у щасті та злагоді.

…Згадати часи щасливі

У чорній, тяжкій безнадії —

Страшнішої муки немає…[19]

Нам розповів про це заплаканий старий мірошник, вірний слуга колишніх господарів, схлипуючи над розпухлим, спотвореним до невпізнання трупом. Запала вже похмура ніч. Біля потопельника, якого охороняли два королівські карабінери, поставили червоний ліхтар, і старий Філіппо Бріна (називаємо його ім’я на науку всім добрим людям) говорив і плакав разом з нами. Тієї сумної ночі йому пощастило перешкодити горопасі здійснити жахливий намір, та не знайшлося іншого Філіппо Бріни, котрий зміг би стримати нещасного Маттіа вдруге. Отож і пролежав він у шлюзі млина цілу ніч і майже половину наступного дня.

Ми навіть не спробуємо описати розпачливої сцени, яка розігралася позавчора ввечері, коли вбита горем удова стояла над жалюгідними останками свого коханого чоловіка, вірного друга, що пішов із життя услід за любою донечкою.

Все місто поділяло її горе і висловило їй співчуття, провівши в останню путь її чоловіка, над тілом якого виголосив коротку схвильовану промову комунальний радник кавалер Поміно.

Ми висловлюємо щире співчуття родині, яка перебуває в глибокій жалобі, і Роберто, братові небіжчика, котрий мешкає далеко від рідного Міраньйо, і востаннє кажемо нашому дорогому Маттіа: «Vale, наш незабутній друже, Vale!»[20]

М. К.»

Навіть без цих ініціалів я здогадався б, що автор некролога — Жайворонок.

Передовсім мушу зізнатися, що моє ім’я, надруковане в чорній рамці, хоч я й чекав цього, не тільки не порадувало мене, а навпаки — викликало шалене серцебиття, і мені довелося перервати читання. «Невимовна печаль» і «велика тривога» моєї родини так само, як і любов та повага співгромадян за мої чесноти і службове сумління, аж ніяк не розсмішили мене. Спочатку мене вразило те, що згадка в некролозі про найсумнішу ніч у моєму житті, коли я після смерті матері й дочки пішов у маєток Стіа, стала найпереконливішим доказом мого самогубства. Потім я відчув себе приниженим, і почали мене гризти докори сумління.

Але ж ні! Я не заподіяв собі смерті, втративши матір і кохану донечку, хоч тієї ночі, можливо, ця думка й промайнула в моїй голові, а невдовзі я справді втік у розпачі з рідного містечка, однак тепер ось повертався додому, повертався з Монте-Карло, де несподівано всміхнулася мені доля, яка, певне, ще й досі до мене ласкава. Наклав на себе руки хтось інший, мабуть, якийсь чужинець, і я мимоволі завинив тим, що його не оплакали батько й мати, що він пішов у могилу без співчуття рідних і друзів, а натомість — яка іронія долі! — йому випало те, що призначалося мені: удавана скорбота і навіть похвальне надгробне слово кавалера Поміно.