Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

було витягнено зі шлюзу і віддано під варту. Трохи пізніше його розпізнано, він виявився тілом нашого…»

Клубок підкотився мені до горла, і я, мов божевільний, перелякано глянув на своїх супутників. Вони всі спали.

«…на місце прибули… витягнено… під варту… виявився тілом нашого бібліотекаря…»

Моїм?!

«Коли на місце прибули… трохи пізніше… нашого бібліотекаря Маттіа Паскаля, що зник кілька днів тому. Причина самогубства — фінансова скрута».

Я?..

«…що зник… розпізнали… Маттіа Паскаля…»

Не знаю, скільки разів підряд перечитав я ті рядки, скипаючи люттю. В першу хвилину всі мої життєві сили збунтувалися й запротестували, наче повідомлення, яке обурювало своєю байдужою лаконічністю, могло бути правдивим і для мене. Але що з того, що для мене воно — брехня? Для інших — це чистісінька правда! Усвідомлення, що всі співгромадяни від учора впевнені в моїй смерті, боляче вразило мене… Ще раз глянув на моїх супутників, і здалося, що й вони заснули отут, переді мною, з тією ж певністю. Мені кортіло розбуркати сусідів, які поскоцюрблювались у незручних позах, побудити їх і кричати їм у вічі, що це неправда.

Невже таке можливо?

Я ще раз перечитав приголомшливе повідомлення.

І вже не міг усидіти на місці. Хотів, щоб поїзд зупинився, хотів, щоб він злетів у безодню: його монотонний рух, жорстокий, глухий, важкий і механічний, усе дужче й дужче дратував мене, я відчував, що шаленію. Стискав і розтискав пальці, впинаючись нігтями в долоні. М'яв і розгладжував газету, знову й знову перечитував повідомлення, хоч знав його напам'ять, слово в слово.

«Розпізнали!» Хіба це можливо, щоб мене розпізнали?.. «…дуже розкладений…» Тьху!

На якусь мить я побачив себе, брудного, розпухлого, потворного, в зеленавій воді шлюзу. Інстинктивно схрестив руки на грудях, а тоді заходився обмацувати себе пальцями.

Ні, ні то був не я, не я… Але хто ж? Схожий на мене, ясна річ… Може, в нього була така ж борода, такий самий зріст… І вони мене розпізнали!.. «…що зник кілька днів тому…» Отакої! Хотів би я знати, дуже хотів би знати, хто це так швидко розпізнав мене! Невже той бідолаха такий схожий на мене? Одягнений так само? Точнісінько так? Може, це вона винна, вона, Маріанна Донді, вдова Пескаторе? О, вона притьмом знайшла мене, вона вмить упізнала мене! Можна уявити, яка вона була вражена! «Це він! Це він! Мій зять! О нещасний Маттіа! О бідолашний мій синку!» Либонь, і заплакала, може, ще й на коліна впала перед тілом того бідолахи, який не міг копнути її ногою й крикнути: «Йди геть, я тебе не знаю!»

Я весь тремтів. Нарешті поїзд зупинився на якійсь станції. Я відчинив двері і вискочив з вагона, гнаний підсвідомою думкою щось негайно зробити, хоча б надіслати термінову телеграму зі спростуванням.

Стрибок з вагона врятував мене: ніби вибив з голови безглузду настирливу думку, і натомість я побачив… так, своє звільнення, свободу, нове життя!

У мене вісімдесят дві тисячі лір і я нікому не повинен віддавати їх! Я покійний, мертвий: ніяких боргів, ніякої дружини, ніякої тещі — нікого! Вільний! Вільний! Віль-ний! Чого ж мені ще треба?

Мабуть, у мене був чудернацький вигляд, коли я сидів на лаві під будинком вокзалу і розмірковував про все це. Довкола зібрався натовп, люди щось гукали мені, нарешті якийсь чоловік сіпнув мене за плече і крикнув щосили:

— Поїзд рушає!

__ Нехай собі рушає, нехай, любий синьйоре! — вигукнув я у відповідь. — Я пересідаю на інший поїзд!

І зненацька мене охопив сумнів: чи не буде спростоване повідомлення про мою смерть? Може, в Міраньйо вже знають, що сталася помилка, може, знайшлися родичі того потопельника і впізнали його?

Отож перш ніж радіти, слід упевнитися, що нічого не змінилось, роздобути точні, докладні відомості. Але ж як їх роздобути?

Я полапав кишені — газети немає. Залишилась у поїзді. Подивився на пустельні залізничні колії, що тьмяво виблискували в нічній темряві, тягнучись невідь-куди, і мені здалося, ніби я загубився в цій глухомані, на вбогій маленькій станції. Сумнів подужчав: а раптом усе те мені наснилося?

Але ж ні:

«Нам телеграфують з Міраньйо. Учора, в суботу, 28-го…»

Так, можу слово в слово повторити всю телеграму. Жодного сумніву! Однак самої телеграми замало. Я глянув на будиночок вокзалу і прочитав назву станції: АЛЕНГА.

Чи знайду я інші газети? Згадав, що сьогодні неділя. В Міраньйо є своя газета, «Фольєтто», сьогодні вранці вона вийшла. Я мушу дістати цей номер. Будь-що! У ньому я знайду всі потрібні мені подробиці. Та чи ж куплю я в Алензі «Фольєтто»? Навряд. Тоді можна зателеграфувати від чужого імені до редакції газети. Я знайомий з її видавцем Міро Кольці, Жайворонком, як його називають у Міраньйо відтоді, як він, ще зовсім юний, опублікував під цією милою назвою свою першу (й останню) збірку поезій.

Але ж прохання надіслати в Аленгу недільний номер газети надзвичайно здивує Жайворонка. Крім того, найцікавішою подією минулого тижня було моє самогубство, отже, і розповідь про нього — окраса недільного номера. То чи не ризикую я викликати підозру, звертаючись до редакції з таким проханням?

«Та ні!» — заспокоював я себе. — Жайворонкові навіть на думку не спаде, що я не втопився. Він вважатиме, що прохача зацікавив якийсь інший важливий матеріал, опублікований у сьогоднішньому номері «Фольєтто», тим паче що Жайворонок уже кілька років мужньо бореться з муніципалітетом за водогін та газопровід. Отож він подумає, що прохання надіслати газету пов’язане з його черговою «кампанією».

Я зайшов у приміщення вокзалу.

На щастя, візник єдиного тутешнього екіпажу — поштового шарабана — затримався на станції побалакати з залізничниками.

Я вліз у той розхитаний, без ліхтарів, деренчак і — вперед, у нічну темряву!

Їхати до селища було хвилин сорок п’ять, дорога весь час піднімалася вгору.

Мені треба було багато чого обміркувати. Душу ятрило оте газетне повідомлення про моє самогубство. Почуття страшної, досі не знаної самотності охопило все моє єство, і здавалося, що я опинився в порожнечі, на отих пустельних рейках, що вели бозна-куди. Мене жорстоко, силоміць вирвали з повсякденного, звичного життя, я ніби пережив самого себе і тепер розгублено стояв перед лицем нового буття, посмертного, не знаючи, яким воно буде.

Щоб вирватися з полону тяжких думок, я спитав у візника, чи є в Алензі газетний кіоск.

— Як ви сказали? Ні, синьйоре, немає.

— Хіба в Алензі не продаються газети?

— Продаються, синьйоре. Ними торгує аптекар Гроттанеллі.

— А готель у вас є?

— Є трактир Пальментіно.

Візник зіскочив з шарабана,