Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

Пеленнор. Вона рухалася зі швидкістю стріли й росла, швидко зливаючись із чотирма людьми, котрі мчали до Брами. Піпінові здалося, що їх усіх накрило бліде світло, і страхітливі тіні відступили перед ним; а потому, коли світло наблизилося, гобітові причувся могутній голос, який, мовби луна, відбився від стін.

— Ґандальф! — скрикнув він. — Ґандальф! Цей чарівник завжди з’являється там, де найчорніша біда. Уперед! Уперед, Білий Вершнику! Ґандальфе, Ґандальфе!

Піпін волав несамовито, як глядач на важливих змаганнях, котрий хоче підбадьорити бігуна, хоч і знає, що той його не почує.

Аж ось темні тіні-нападники відчули появу нового гравця. Одна, кружляючи, кинулася до нього, та Піпінові здалося, що Ґандальф підняв руку — і з його патериці вгору бухнув стовп білого світла. Назґŷл протяжно завив і ледве ухилився від нього, потім й інші четверо нерішуче завмерли, а тоді плавними спіралями знялись у небо й полетіли на схід, зникнувши в низькій хмарі. Унизу, на Пеленнорі, певний час іще ряхтіло рятівне світло.

Піпін спостерігав, як врятований верхівець і Білий Вершник зустрілись і зупинились, очікуючи піших. Назустріч їм із Міста висипали люди, й невдовзі всі вони зникнули з очей за зовнішніми стінами, — гобіт знав, що за ними от-от зачиниться Брама. Здогадавшись, що врятовані відразу підуть до Вежі, до Намісника, він поквапився до входу в Цитадель. Там до нього долучилося ще чимало глядачів, котрі стежили з високих стін за переслідуванням та порятунком.

А незабаром на вулицях, які вели до зовнішніх кіл Міста, розляглися гамір і гучні вітання на честь Фарамира та Мітрандіра. І Піпін одразу побачив смолоскипи та двох вершників, а за ними — юрбу людей. Обоє прибульців їхали повільно: один був білий, але вже не сяяв, а тільки ледь мерехтів у присмерку, мовби його вогонь вичах чи його затулили; другий був темний, і голова впала йому на груди. Вони спішились, і, щойно конюхи забрали Тіньогрива й іншого скакуна, пішли просто до вартового при брамі: Ґандальф — розмірено, відкинувши назад сірого плаща, з вогняним приском у погляді; а той інший, одягнений у все зелене, — повільно та похитуючись, ніби втомлений чи поранений.

Піпін протиснувся наперед, коли ті двоє проходили під світильником в арці брами, і затамував подих, побачивши Фарамирове обличчя. То було обличчя мужа, котрий звідав неймовірний страх чи муку, проте зумів це перебороти і був спокійний. Величний і суворий був Фарамир, коли стояв коротку мить, розмовляючи зі сторожею. І гобіт пильно придивився до нього і помітив, як сильно він нагадує свого брата Боромира, якого Піпін уподобав од самого початку, бо йому припало до душі гордовите, проте ласкаве поводження великого воїна. Та раптом гобітове серце відгукнулося до Фарамира таким почуттям, якого раніше в ньому не було. Перед ним стояв чоловік, оточений ореолом високої шляхетності — такої, яка часом проявлялася в Араґорні, хоча, напевно, не настільки високої, незмірної та віддаленої, — один із Королів Людей, народжених надто пізно, проте позначений мудрістю і сумом Старшої Раси. Й Піпін збагнув, чому Береґонд вимовляв його ім’я з такою любов’ю. Фарамир був тим капітаном, за котрим воїни підуть навіть під тінь чорних крил.

— Фарамир! — гукнув гобіт уголос разом із усіма. — Фарамир!

І Фарамир, почувши його дивний голос серед загального галасу міщан, повернувся, глянув на нього і завмер, уражений.

— Звідки ти взявся? — запитав ґондорець. — Півмірок... у строї Вежі! Звідки?..

Тієї миті до нього підступив Ґандальф і мовив:

— Він приїхав разом зі мною з країни півмірків. Він приїхав зі мною. Не варто нам стовбичити тут. Ще багато слід сказати і зробити, а ти стомлений. Він піде з нами. Власне, він мусить піти з нами, бо, якщо тільки не забув про свої нові обов’язки ще швидше, ніж я, о цій годині повинен знову навідати свого пана. Ходімо, Піпіне, йди за нами!

Тож невдовзі вони дісталися до особистих покоїв Володаря Міста. Довкола жарівниці з вугіллям стояли глибокі крісла, слуги принесли вино. Піпін, якого було ледве видно з-поза Денеторового трону, майже забув про втому — так пильно дослухався до всього, про що тут мовилося.

Узявши скибку білого хліба і ковтнувши вина, Фарамир сів на низький стілець ліворуч од батька. Трохи осторонь і праворуч сидів Ґандальф — у кріслі з різьбленого дерева, — і спершу могло здатися, що він спить. Фарамир почав розмову з розповіді про завдання, на виконання якого поїхав десять днів тому, і переказав вісті про Ітілієн та про пересування Ворога і його союзників, а також згадав про бій на дорозі, під час якого було переможено людей із Гараду та їхнього могутнього звіра. Капітан розповідав своєму панові про такі події, про які тут чули не вперше: про дрібні випадки прикордонної війни, які тепер здавалися марними та непотрібними, не вартими слави.

Та раптом Фарамир зиркнув на Піпіна.

— І от ми дійшли до найдивнішого, — сказав він. — Адже це не перший півмірок, якого я бачив, — не перший, котрий прийшов із північних легенд на Південні Землі.

При цих словах Ґандальф стиснув бильця крісла, проте промовчав і поглядом спинив скрик, ладний зірватися з Піпінових уст. А Денетор поглянув на їхні обличчя й хитнув головою, ніби давши зрозуміти, що прочитав там значно більше, ніж було сказано, і значно раніше. Повільно, доки інші мовчки сиділи і слухали, Фарамир переповів свою історію, здебільшого стежачи очима за Ґандальфом, хоча раз у раз погляд його перебігав на Піпіна, мовби для того, щоб освіжити спогад про тих півмірків, яких він бачив давніше.

Фарамир розповідав про зустріч із Фродо та його служкою і про події біля Геннет-Аннуну, а Піпін тим часом помітив, що Ґандальфові руки ледь дрижать, стискаючи різьблене дерево. Зараз вони здавалися білими й дуже старими, і, дивлячись на них, Піпін аж затремтів од страху, усвідомивши, що Ґандальф, сам Ґандальф, вельми непокоївся і навіть боявся. Повітря в кімнаті було задушливе та нерухоме. Нарешті Фарамир заговорив про прощання з мандрівниками і про їхнє рішення йти до Кіріт-Унґолу. Тоді його голос стих, він похитав головою і зітхнув. А Ґандальф зірвався на ноги.

— Кіріт-Унґол? Морґульська Долина? — перепитав він. — Час, Фарамире, час? Коли ти з ними попрощався? Коли вони мали б дістатися до тієї триклятої долини?

— Я попрощався з ними вранці два дні тому, — відповів Фарамир. — Звідти до долини Морґульдуїну