Читати книгу - "Останній спадок"

новиною про поїздку Мелані додому — усіх вас на пляшку посаджу.

9

Львів, Україна. 7 вересня, 2015 рік

— …коли Коляда народила Божича Молоде Сонце, вона подарувала людям любов і радість, а найважливіше — надію. — Студенти уважно слухали й кивали головами, іноді дехто занотовував короткі тези та слова в зошити. — Молодий Бог у подобі золоторогого небесного оленя злітав угору, кидав на землю лагідні світлоносні стріли та лиш під вечір вертався на покій. Щодня він розростався дедалі більше, роблячи тим самим дні довшими й теплішими. Так, упродовж літа він перетворився на Велетня, який сіяв тепло й дарував урожаї.

— Якісь усі ці розповіді нереалістичні, — зауважив один зі студентів, перегортаючи аркуші конспекту.

— Ну, що можу сказати, — оскільки декому чудодійне перетворення води на вино здається більш правдоподібним за перетворення на велетнів, я міг тільки розводити руками, — будь-яка віра, релігія чи легенда може бути об’єктом сумбурної критики тих, чий мозок збудовано інакше. Але це не причина стверджувати, що правда, а що — ні, що має право на життя, а що повинно залишитися на сторінках підручників.

Згадайте лишень, як віддано греки поклонялися своєму Зевсові, римляни — Юпітеру чи Марсу, як багато часу спливло, доки історія стерла з лиця землі їхні віри. І ви гадаєте, що таке саме не може трапитися й з християнством, яке зараз звучить більш ніж правдиво чи реалістично? Або ж із мусульманством, де за Аллаха віддають життя десятки тисяч чоловіків? Будь-яка думка, віра чи надія має право на життя — байдуже, існуватиме вона вічно чи протримається лише кілька днів.

— Ви справді гадаєте, що християнство може зникнути? — ледь не пискнула одна з дівчат. — Ви невіруючий, чи що?

— Моє віросповідання абсолютно не стосується подій, що стають історією нашої планети. Принаймні поки що. У Зевса вірили понад дві тисячі років, і все ж таки ця ідеологія зникла, а буддизм тримається з шестисотих років до нашої ери до сьогодення. Тому ми можемо тільки спостерігати й чекати, які сюрпризи принесе нам час.

— Якийсь маразм, — не витримала дівчина і, скочивши з місця й покидавши свої речі до великої сірої наплічної сумки, вибігла з аудиторії. — Буду я його слухати… — бурмотіла вона, суплячись, собі під ніс, — та хто він такий, щоб розповідати мені…

Останні слова дівчини залишилися за захряснутими дверима. Студенти тихцем обмінювалися поглядами, вичікуючи на мою реакцію. Згодом почали обговорювати інцидент упівголоса. Я мовчав, не бажаючи коментувати вчинок дівчини. Таке вже бувало. Але студентам тільки дай причину відволіктися, вилучити мить, аби перекинутися словом. Ось і зараз знову згадали про подію, що була предметом уваги всіх у стінах університету вже кілька останніх днів. Максим Підгірський так і не з’явився. Його друзі не вважали це за якусь дивину, гадаючи, що той знову подався в подорож автостопом до Європи, вимкнувши телефон і нікому нічого не сказавши. Таке вже траплялося, переконували вони. Батьки ж були іншої думки. Завжди — за кожної поїздки чи п’яних зникнень — Максим телефонував бодай батькам і повідомляв, де він і що з ним. Цього разу все було інакше. З того вечора, коли хлопець переступив поріг мого будинку, його ніхто не бачив і не чув. Батьки вдарили на сполох, подали заяву до поліції, обійшли та телефонували до всіх лікарень і моргів, підняли на ноги всіх синових друзів. Відтепер щоранку студенти звіряли новини та пошту в пошуках будь-якої інформації про Макса.

Особливо важко переносила зникнення хлопця його подруга Мар’яна. Перед початком пари я мимоволі почув від її подруг, ніби та щовечора заливається слізьми без надії ще хоч раз побачити хлопця. Вони зустрічалися близько місяця.

— Отже, усе було б добре, якби не старість, — я намагався привернути увагу студентів неочікуваним продовженням лекції. Дехто з них одразу взявся конспектувати, а дехто продовжував писати смски та переглядати новини спільнот університету в соціальних мережах. — З приходом осені Божич почав старіти й зменшуватись у розмірах. Це принесло за собою короткі та холодні дні й довгі темні ночі. Наступила найдовша та найтемніша ніч — ніч смерті Божича.

— Як це? Бог помер? — вигукнула Мар’яна, округливши від здивування очі.

— Ну, так, — утрутився сусід по парті. — Коляда ж народжувала його щороку.

— Так. Тоді в утробі Коляди зароджувалося нове життя. Про це дізнався Чорнобог і звелів Марі знищити Коляду раз і назавжди. Це був єдиний шанс Темряви побороти Світло. За одну цю ніч Мара оббігла всю Землю, але дарма: на небі зблиснули промені світла, що ознаменували народження нового Сонця, нового Божича, і настання Нового року. Тепер уже Молодий Божич перетворився на золоторогого оленя та розносив тепло й Життя людям. Проте старий Божич помирав не в такому сенсі, як зазвичай говорять. Бородатий Бадняк, як його називали, перекидався на змія й тікав до підземного світу, поміж коренів демонічного дерева.

Люди на знак подяки почали славити Коляду. Гарно вдягнувшись і зібравшись у гурти, вони з радісними піснями ходили від хати до хати, несучи попереду велику зірку — символ Божича. Так звані колядники ще й приносили з лісу великий старий пень і, назвавши Бадняком, спалювали його. У нас більше прижилася назва «Дідух», якого роблять, як ви знаєте, зі снопів. Його спалювання символізувало закінчення Старого року й зустріч Нового.

— Ось звідки ці звичаї…

— Ну, а що ж було далі?..

Слова застрягли в горлі… Голови всіх вісімдесятьох студентів обернулися на тихий повільний скрип. Понад двометрові білі дерев’яні двері відчинились, і в проході, розмитий сірою напівтемрявою коридору, застиг силует. Повільним і невпевненим кроком до аудиторії ступив хлопець у шортах і светрі, з напнутим на голову капюшоном. Від нього віяло таким моторошним холодом, що всі присутні на мить застигли. Тишу в аудиторії порушували тільки поодинокі вібрації телефонів. Я намагався отямитися від шоку, що протнув тіло пекучим розрядом струму. З горла, немов стиснутого зашморгом, хотілося видушити хоч звук. Так, вочевидь, почувалася більша половина студентів, які, наче рентгеном, сканували хлопця на вході.

— Максе! — Мар’яна не знала, чи плакати, чи сміятись.

— Чуваче, ти де пропадав? — почулося за трохи.

Через капюшон і опущену голову роздивитись обличчя Максима було майже неможливо. Сяк-так пригледівшись, я розрізнив такі самі, як й у вечір нашої зустрічі, неспокійні очі. Проте з однією лячною відмінністю: вони світилися не страхом, а напрочуд жорстоким спокоєм. Брудне й мокре від поту тіло нагадувало мішок із лахміттям, який спочатку виваляли в болоті, а потім вибили