Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 13

Приказка, про те що ранок добрим не буває, через банальність і поношеність, актуальності не втратила. Господи, це скільки треба було випити?.. Ні — не так... Як же треба було нализатися, щоб у голові безугавно шуміла ціла Вікторія Ніагарівна, а сама довбешка буквально розвалювалася на окремі шматки. Тобто, вона, поки що зберігала видимість єдності, але як тільки я надумаю відірвати потилицю від подушки — задня частина черепа, котра потилиця, відмовиться виконувати рішення центру і залишиться спочивати на наволочці. І плювати, що такий сепаратизм — смерть для організму.

Добре хоч репетиції сьогодні немає. Тому що на пари забити не проблема, а намалюватися у такому плачевному вигляді в районі деканату — стовідсотково знайти проблеми без права на оскарження.

Взагалі-то, в моїй альма-матер за всю її історію ще не було випадку відрахування студента наприкінці четвертого курсу, але навіщо ризикувати, створюючи прецедент? Дякую, не треба... Нормальні герої за таких обставин на рожен не пруть, а обходять універ боком.

Здається, в числі інших тостів, ми пили за те, щоб наші бажання співпадали з нашими ж можливостями. А єдине бажання, заради якого я зараз готовий на подвиг — запітніла пляшка пива, що нудиться в холодильнику. І стримує мене від насильства над організмом лише крамольна думка, від якої починає прискорено битися серце, а тіло покривається липким потом: «А що, як я вижлуктив усе і нічого не залишив на похмілля?»

— От уже воістину, примусь дурня Богу поклони бити, так він об підлогу чоло розіб'є...

Буркотливий голос запорізького козака Василя Полупуда я безпомилково міг розпізнати навіть із заплющеними очима і джмелиним роєм у голові. Значить, з мріями про похмілля після студентської вечірки, доведеться попрощатися. Шкода... Адже всі мої пригоди, з попаданням у минуле, могли виявитися всього лише маячнею. Деліріум тременс, так би мовити. На жаль, не вдалося. Не пощастило.

Зробивши титанічне зусилля, я розтулив важкі, наче зроблені з жорен, повіки і гірко зітхнув. На цей раз не тільки подумки.

Василь сидів поруч, по-турецьки схрестивши ноги, і димів люлькою. На диво байдуже. Якщо пригадати минулий раз, коли він намагався замінити мені рідну матір і кращого друга Карлсона.

— Отямився? То й добре... Говорити можеш? — дочекався ствердного кивка і продовжив: — А скажи мені, Петре: це в бурсі таку хитру штуку придумали чи в семінарії?.. Яку? Що як при кожній нагоді битися головою об щось тверде, то в ній неодмінно розуму додасться? А, може, ти сам такий кмітливий? Чого мовчиш?..

Жартує. Дотепник самоук... Але це тішить. Значить, зі мною все гаразд. Запорожець, звичайно їдкий на язик, як луг, але будь у мене серйозна травма — він так безпардонно не жартував би. Справа за малим — пригадати, що зі мною трапилося цього разу. Ось тільки джмелиний рій ніяк не вгамується, як над тою вишнею… і жодній розумній думці пробитися крізь їхнє гудіння поки не вдається. Спасибі Полупудові, підказав...

— Ну, от скажи: якого дідька ти за мною поперся? — продовжував бурчати запорожець. — Думав, тур побачить, як ти в сідлі тримаєшся і від сміху помре?

— Тур... — перед очима виникла страхітлива постать величезного степового велетня, котрий ледь не наштрикнув мене на роги, і я мимоволі зробив спробу підвестися, незважаючи на те, що тіло обурено застогнало кожним вершком забитої м'якоті і кісточки. Стогону, правда, стримати не вдалося. — Ох-х... Мммм... Як болить все. Він що, все-таки наздогнав?

— Ні, не встиг... — козак хитнув головою, вказуючи очима мені за спину. — Там лежить... Вдалася твоя задумка... Везучий ти, як... — Василь не знайшов підходящого порівняння і невизначено змахнув рукою з люлькою. — Бик так здивувався, що завмер, як вкопаний. Гріх було промахнутися.

 — Ох, і здоровенна ж скотиняка... — дихаюча люттю морда степового велетня знову виникла перед очима.

 — То правда, — погодився Полупуд і пихнув люлькою. — І ти проти нього, що курча. А мене не послухався і в бій поліз... Чому? Ти що, безсмертний?

— Може... — не розуміючи, куди Василь хилить, вирішив пожартувати. — Звідки мені знати? Я ще не вмирав ні разу. А якщо й доводилося, то все одно нічого не пам'ятаю.

— От-от... Нічого не вмієш, нічого не пам'ятаєш, а життя мені рятуєш вже вдруге. Немов ангел-хранитель.

Запорожець дивився серйозно, і черговий жарт, що аж просився на язика, залишився невикористаним. Є речі над якими не варто насміхатися. Ніколи. Якщо не хочеш втратити товариша.

— Сам піднімешся чи допомогти? Падіння з коня не найстрашніша біда, що може трапитися з козаком, але різно буває.

І знову я промовчав. Замість відповіді, сопучи і скриплячи зубами, спершу встав навкарачки, а там і на ноги зіп’явся. Відчуваючи себе останньою руїною. Зате, у вертикальному положенні «білий шум» в голові істотно вщух.

— От і добре, — козак вибив люльку об підошву чобота, звично розтер на землі вуглинки і пружно підвівся. — Пішли... ангел. Подивишся на поконаного спільно супостата.

Йти, правда, нікуди не довелося — тільки обернутися. Що я й зробив, не задумуючись про наслідки. Від різкого руху мене так хитнуло, що довелося вхопитися за Полупуда. І «морська хвороба» прокинулася знову. На щастя, обійшлося...

— Добряче ж ти гепнувся… — зітхнув запорожець. — Чудо, що не зламав собі нічого. Пилип Окраєць, три роки тому, на Дмитра, з лави впав… Так не повіриш, в’язи скрутив. Навіть до тями не прийшов.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍