Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Подумаєш, — пробурчав я. — Велике діло… Люцифера он з неба на землю скинули, і нічого… А що світ перед очима крутиться, так то запаморочення від успіху. Слава, вона така. Не одному голову задурила...

Відверто кажучи, я все ще був трохи не в собі, тож до ладу не розумів, що плету. Зате запорожець уважно слухав, багатозначно гмикав, хоча й промовчав.

Метрів за десять від нас, над тушею тура трудилися Охрім з Тарасом і... полонений бек. Причому, наскільки я міг судити, за старшого в цій справі був татарин. Саме Сафар-бей вправно орудував кривим ножем, а обидва селянина слухняно і старанно допомагали йому. Охрім натягував підрізану шкуру, щоб забійнику було зручніше білувати тушу, — а Тарас, сопучи від натуги, тягнув за роги до возу, що стояв поруч, відбатовану голову. Парубок виглядав міцним, так що, судячи з його зусиль, важила голова степового велетня ніяк не менше трьох пудів.

Я з подивом глянув на запорожця.

Якщо не помиляюся, ми, начебто, поспішали. А розібрати таку тушу, то не на одну годину морока. Доводилося якось в селі побувати при процесі перетворення свині на м'ясні вироби. Точно не пам'ятаю, але не менше години провозилися. Так у тій свині було-то всього центнера півтора-два, а тур — разів у десять більший.

— Не кидати ж стільки м'яса... — вірно зрозумів мій погляд Василь. — Воно, звісно, жорстке, як віжки, але голод не тітка... Якщо проварити довше — ближче до весни тільки спасибі скажуть. Та й шкура така в господарстві точно згодиться. Не хочу загадувати, але боюся — жіночкам нашим зазимувати в плавнях доведеться...

Полупуд помовчав, даючи мені час усвідомити почуте.

Не скажу, що перейнявся. Але в цілому малоприємна картина. Особливо, як її в своїх творах Джек Лондон описував. Тут, звісно, не там... Але мороз і брак провізії...

— А через поспіх довелося це діло татарчукові доручити, — продовжував Василь. — Краще нього ніхто не справиться. Кожен татарин — природжений шкуродер. Змалку вчаться. Вівцю оббілує швидше, ніж я зайця випотрошу.

— Довіряєш йому?..

— Я, може, і не найрозумніший на ярмарку, але й не останній дурень у селі... — гмикнув запорожець. — Сафар-бей поклявся головою пророка Магомета, що не втече і нічого проти нас не затіватиме. А для муслема* (*мусульманина), особливо для того, хто зробив хадж — це одна з найбільших присяг. І тому, хто її порушить, не бачити Райського саду і сімох гурій, як власних вух.

«Фантастика! — я навіть головою похитав. — Смертельні вороги вірять один одному на слово. Розкажи кому в моєму часу, до гикавки реготатимуть. Ще й додадуть, щось на кшталт: «Країна неляканих ідіотів» або «Дурнів учити треба» і не задумуючись підкинуть десяток ідей, як з цього зиск отримати. У нас же кращі друзі, котрі спільно сьорбнули ківш лиха від наїздів бандитів чи податківців та зжерли разом не один пуд солі, а потім підписали купу паперів, перевірених юристами і завірених нотаріусами, кожного дня та години чекають від партнера обману. А то і кілера... Якщо запахне реальними грошима. О-хо-хо... А чи в тому напрямку ми рухаємося, панове-товариші? Впевнені, що розвиток цивілізації вартий втрати таких моральних якостей?»

Шкода, питання моє залишиться без відповіді. Тому що задати його нікому. Ні зараз і тут, ні в минулому житті. Яке зараз стало майбутнім... І, відверто кажучи, з кожним прожитим тут днем, подобається мені все менше і менше.

— Як на Січ вирушимо, роги з собою візьмемо... У передмісті живе Максим Хрущ, різьбяр — золоті руки. Він нам з них що лиш захочемо змайструє. Кубки для меду, порохівниці. Або сурму... Станеш отаманом — будеш її ревом козаків у бій посилати.

— Жартуєш...

— І не думав... — серйозно відповів Полупуд. — Ось тільки прізвисько треба тобі козацьке дати. Як за звичаєм годиться. І гарне, і таке, щоб братчики не переінакшували.

Василь замовк, задумався... А я злегка запанікував. Ім'я то пусте, як щось не туди завше змінити можна. Священика попрохати, він і похрестить. А прозвище — то назавжди. Не смола. Пристане — не віддереш.

— Трясило?.. Хмель?.. Сулема?.. Сагайдак?.. О!.. Придумав! Коли розповім хлопцям, нашу історію, думаю, погодяться... Так що, молодик Петро, ​​роду і звання невідомого, відтепер і поки козакуватимеш — зватися тобі Ангелом.

Василь примружився, немов приміряючи на мене прізвисько. Як лежить... Чи не тисне в плечах, чи не обвисає...

— А що, непогано звучить. Курінний отаман війська Запорізького Низового Петро Ангел! — Василь злегка штовхнув мене ліктем у бік. — Чого завмер, як бовдур? Кланяйся хрещеному батькові в пояс і дякуй, поки не передумав! Ну, і могорич з тебе, само собою, належиться. За таке славне прізвисько — відро оковитої, не менше. Як тільки до найближчого шинку доберемося.

Я двічі просити себе не змушував. І справді подякувати не гріх. Адже не Криворучко якийсь чи — Безпам'ятний... Не кажучи вже про такі «знатні» прізвиська, від яких червоніли навіть бувалі військові писарі, заносячи козака в реєстр, а січові попи ревно хрестилися і відмовлялися поминати в святцях.

— Спасибі... батьку... Василь.

Я не був до кінця впевнений, але здається на Запоріжжі саме так козаки величали отаманів, а учні — наставників і хресних. Судячи з того, що Полупуд не здивувався — вгадав.