Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"

згадувати. А ті, кого він нажив, швидше за все, закінчили на дні ріки Оз. Він знав всіх і всі знали його. Він був частиною життя міста. А принаймні частиною підпільного життя міста.

Він тримав смердючу забігайлівку на Дорозі Третьої Стіни. Найкраще, що можна сказати про їжу – це те, що вона дешева, а порції величезні. Там я його і застала, зручно влаштованим за столиком в кутку. Його хлопчик на побігеньках, малий, якого через його обхват, звали Казанком, сидів поруч і дрімав. Дарувнер тримав одну зі своїх племінниць на коліні й розповідав якусь несамовиту історію. Я не могла пригадати ким саме вона була.

Їх було п‘ятеро і всі вони були схожі одна на одну, за вийнятком невеличкої різниці в рості.

Він побачив, як я проходжу в двері й махнув, щоб я йшла до нього. Це означало, що він знав мене доволі близько і амулет Хольгрена не подіяв.

Або в Дарувнера були свої чари. Або і те й інше. Я проклала собі шлях до його столика крізь натовп нічних клієнтів.

Дівчинка не звернула на мене уваги, але його племінниці ніколи не звертали уваги на нікого крім дядька Фенгала.

-- Амро! Бачу в тебе Хемлокські кучері! Мушу сказати красивішою ти не стала.

-- Захотілося бути схожою на тебе, Дарувнере. Ти завжди казав, що в лисині вся краса.

-- Для чоловіків так. Але ти? – Він відкинувся в кріслі й оглянув мене. – Ти схожа на грішника, що розкаюється. Або на аскета. Лисина робить тебе схожою на мученицю, дівчино. Мученицю і святу.

Казанок відкрив одне око, підморгнув мені, й знов закрив. Нахабний хлопчисько.

Я сіла за стіл Дарувнера.

-- Це я, -- сказала я. – Свята Амра – гроза замків. Є щось випити?

Дарувнер прошепотів щось у вухо племінниці. Та тихо засміялася, злізла з коліна і помчала на кухню. Дарувнер налив зимового вина у дві склянки розміром з наперсток, з яких його потрібно пити.

-- За твого друга Корбіна.

-- Ти чув?

-- Звісно.

-- За Корбіна, -- сказала я і з задоволенням сьорбнула. Трохи солодке, як на мене, але добре. Запанувала коротка тиша.

-- До речі про Корбіна. Я отримав записку від Локвуда, що в його магазині на тебе чекає пакунок.

Я відмахнулася.

-- Я була зайнята. Владнаю все, як буду мати час.

Він пирхнув.

-- Зайнята. Можна й так сказати.

-- Ти знав, чи тільки підозрював? – запитала я.

-- Про те, що тебе закрили в Хевлоку? Довідався на другий день. Я навів справки, поговорив з другом, який був винен мені послугу. Я не міг нічим допомогти тобі.

-- Чому?

-- Бо тебе затримали за наказом аристократа.

-- Ні. Я питаю, чому ти намагався мені допомогти?

Він витріщився на мене. Тоді похитав головою. Тоді засміявся.

-- Що? Я сказала щось смішного?

-- Ні. В цьому вся справа, Амро. Це зовсім не смішно. Але що ще робити, якщо не сміятися?

-- Я й гадки не маю про що ти базікаєш.

-- Знаю, що не маєш. Інакше я б образився. – Він перехилив свій наперсток, пошкрябав величезне пузо. Лагідно глянув на мене.

-- Скільки часу ми вже знайомі?

-- Шість, сім років?

-- Майже рівно вісім років. Скільки замовлень я тобі підігнав?

-- Не знаю. Десятки.

-- Тридцять вісім замовлень. Всі з яких ти ідеально виконала. Ніколи не відмовила і ніколи не зрадила. А коли працюєш соло, завжди приходиш до мене, щоб загнати те, що потрібно загнати.

-- Я не одна така.

-- Не будь такою певною. Такі розумники, як ти, зрештою стають надто розумними й намагаються залишити здобич собі, або довідуються, що вони не такі вже розумні, як вони собі думали, коли їх ловлять. Або вбивають.

-- Як Корбін?

-- Як Корбін? Не знаю. Я не знаю всіх подробиць, але мертвий – це мертвий. Я веду до того, що ти особлива. Втратити тебе було б ударом для мого бізнесу. І для мене особисто. Тому я спробував витягнути тебе з Хевлока. Не зміг, але ти сама вибралася. Хоча я чув, що у в‘язниці тобі було б безпечніше.

-- Саме тому я тут.

Він зітхнув.

-- Я так і думав. В Ісінгласі в мене є родич, який може тебе прихистити. Знаю, це не Люсерніс, але такого, як Люсерніс тобі не знайти.

-- Ні, Дарувнере. Справа не в цьому. Я нікуди не збираюся.

Він підняв брови.

-- Ти впевнена?

-- Дуже. В мене справи, які не можуть чекати.

-- Тоді що тобі потрібно віл мене?

-- Ім‘я.

Він похитав головою.

-- Я не знаю, Амро. Тобі краще знати, хто бажає твоєї смерті.

-- Не це ім‘я. Я чудово знаю, хто платить. Я хочу знати, хто підписав контракт.

Вбивство на замовлення – брудна справа, навіть у такому злочинному місті, як Люсерніс, і відносилися до нього відповідно. Кожен контракт проходив крізь верстви посередників, щоб бруд не прилип до замовника. Але десь під всіма цими верствами знаходився хтось, хто тримав гроші й написав контракт. Я ніколи не задумувалася, хто це. Аж до цього часу.

-- Це… це дуже небезпечна інформація, Амро. Не впевнений, чи варто тобі казати. Не бачу, як це тобі допоможе. Швидше навпаки.

Я знизала плечима.

-- Дозволь