Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Глава 13

Крізь сон я відчула, щось надто приємне на своїй шкірі. Вологі поцілунки відчувались на шиї та повільно опускалися на ключицю. Моє дихання стало уривчастим. Я тихо застогнала, стримуючи себе.

— Давиде… — хрипло протягнула.

Він відірвався від моєї шиї залишаючи пульсувати те місце, де щойно були його губи.

— Ти хочеш, щоб я зупинився?  — він глянув на мене зголоднілим поглядом.

Я активно похитала головою. Мені аж ніяк не хотілося, щоб він зупинявся. Давид задоволено кивнув головою та з новою силою припав до того місця де зупинився. Він схопив однією рукою мої зап’ястя і підняв їх вгору, зафіксувавши над моєю головою.

Я закинула голову від нової хвилі задоволення.

Долоня Давида опустилася вниз, на моє стегно, і я напружилась чекаючи більшого. Він все ще продовжував осипати поцілунками шию.

Це відчувалось так заборонено…

— Бо це і є заборонено. — сказав голос в моїй голові.

Я з жахом розплющила очі й піднялась в сидяче положення. Моє дихання було прискорене. Окинувши поглядом кімнату помітила, що я була в ній одна. Я повернула голову на місце де спав Давид. Але його там не було. Простирадла на його боці були холодні й означали, що він давно вже прокинувся.

Я доторкнулась до того місця, де як мені наснилось цілував Давид. Там не було ні пульсації, ні почервонінь.

Це був сон… Сон.

Я голосно зітхнула та піднялась з ліжка.

Я була одна в його кімнаті та фантазувала про ніч з ним.

Та щоб мене…

***

— То ти хочеш сказати, що тобі снився сон де ти фантазувала про вас з Давидом? — вона підозріло глянула на мене.

— Угу, і це мені наснилось коли я спала в його кімнаті. — задумано сказала я, підперши голову рукою.

Я бажала почути осуд в мою сторону, що це все не правильно. Це допомогло, хоча б на декілька днів вбити мої заборонені думки. Але вона не була тією людиною, яка буде осуджувати.

— Ти спала в його кімнаті?! — очі Олі розширилися, і вона затулила свій рот долонею. Після чого насупила свої тонкі брови. — Ви з ним в реальності не…

— Ні! — промовила я, як на мене, занадто різко.

Вона знизила одним плечем і засміялася.

— В цьому немає нічого такого. Це нормально, якщо ти в нього закохалася.

А от і ні! В нашій історії це не було нормальним. Я дала обіцянку, що ніколи не закохаюсь  в нього, і  не могла її порушити. Так, я не заперечую того факту, що він красивий, сексуальний і все в тому роді. Але нас пов’язує тільки договір.

Весь ранок я твердила собі, що це на мене так подіяв запах його простирадл. Але я не хотіла себе обманювати. Тому зрозуміла, що в мене з’явилась велика проблема — в мене з’явились до нього почуття.

Схоже, я влипла… І сильно.

— Поглянь, хто тут! — відірвала мене від моїх думок Оля.

Вона кивнула кудись в бік. Я простежила за її поглядом і зустрілась зі знайомими карими очима. Він дивився прямо на мене, хоч мав зосередити всю свою увагу на чоловікові, який щось активно йому розповідав.

Він сьогодні був одягнений у світло-сірий костюм. Йому він страшенно пасував. Верхні ґудзики сорочки були розщеплені. Дивно, що я раніше не помічала як сорочка обтягувала його тверді м’язи.

— Він з тебе погляду не відводить, — прошепотіла біля мене Оля. Я пропустила її слова повз вуха, все ще заворожено дивлячись в сторону.

Давид підняв руку до обличчя та недбало потер підборіддя. В голові з’явились не притаманні для мене думки. Я не контролюючи себе ледь прикусила нижню губу. Коли усвідомила, що зробила відвела погляд, розвіюючи цей дивний момент. Чому він дивиться на мене?

— Він все ще дивиться? — запитала Олю.

В середині все стиснулося, а в животі я і досі відчувала табун метеликів, які навіть не думали  зникати.

— Ні, вони щойно зайшли в ліфт.

Я полегшено видихнула.

— Ти вся почервоніла. — зауважила Оля.

Моя рука піднялась та доторкнулася до палаючого обличчя.

— Тут жарко, — пробурмотіла я, перше, що спало на думку.

Вона неоднозначно  кивнула головою.

Коли робочий день закінчився я швидко спустилася ліфтом та вийшла на вулицю. Сьогодні погода була теплішою, чим мене дуже сильно потішила. Тому, я обмежилася тоненьким пальтом.

Підійшовши до автомобіля я привіталася з водієм й сіла в середину. Але він чомусь не поспішав їхати.

— Ми на когось чекаємо? — запитала трохи нетерпляче.

— Давид Олександрович повідомив, що він теж зараз виходить.

Моє серце забилось швидше.

І справді через десять хвилин Давид вже сидів поряд в автомобілі. Ми їхали мовчки. Я відвела погляд до вікна, щоб знову випадково не порозглядати його.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍